13-ТА КВАРТИРА ЗА 4 РОКИ І 3 МІСЯЦІ В КИЄВІ. ТРИНАДЦЯТА. ЧОМУ Я ТАК ЧАСТО ПЕРЕЇЖДЖАЮ? З ПЛИНОМ ЧАСУ ЦЕ ПИТАННЯ СТАЄ РИТОРИЧНИМ.

13-та квартира за 4 роки і 3 місяці в Києві. Тринадцята. Можна відкривати агенцію – давати неофітам експертні поради, де краще жити або як за хвилину розпізнати в орендодавці девіанта.

Чому я так часто переїжджаю? Не знаю. З плином часу це питання стає риторичним. Різні причини. Собаки виють під вікном. Сусід чергує гобой з дрилем. Щури у дворі. Етично-естетичні розбіжності.

– Ви тварин або дітей заводити не плануєте?

– Ні, ви ж написали про це в оголошенні.

– Так. Але багато хто не розуміє.

Йо**не зло. Як, бл*ть, можна не зрозуміти фразу “без дітей і домашніх тварин”? Де тут простір для багатозначності? В якому місці тут можна помилитися або невірно щось трактувати? І що на це відповісти? “Не турбуйтесь, ми відповідальні люди, і якщо в нас раптом з’явиться котик або немовля, ми їх позбудемось, жодних проблем. Вб’ємо нах*й, аби ви були спокійні за свої шпалери з дивандеками” – так?

– До речі, ви можете зняти оцю штуку з штори?

– Жартуєте? Це ж ламберекен.

– Вибачте. А цю прекрасну шовкографічну репродукцію картини Брюллова “Вершниця”?

– Вам не подобається?

– Ну, не так радикально, як ламбрекен, але так, не подобається.

– Ви хіба не бачите, що вони в одному стилі?

– Саме це мене, власне, непокоїть.

– Ні. Не обговорюється.

– Окей, а щодо скульптурної композиції на вході?

– Це ваза. Сімейна реліквія.

– Може повернете її в сім’ю?

– Ні. Вона стоятиме там, де стоїть.

– Сподіваюсь, ви прах предків не в цій квартирі зберігаєте?

Не менш цікаво відкривати для себе творчу спадщину попередніх орендарів. Колись я орендував квартиру, в якій до мене жила телеведуча якогось розважального шоу. Не знаю, якого саме, але після того, як вигріб з-під роздовбаного ліжка купу презервативів, а потім наново скрутив його великими будівельними болтами, я зрозумів, що головні шоу цієї пані відбувалися не на телебаченні.

Ще приклад. Зараз я живу в чудовій квартирі. Все начебто добре – стриманий дизайн без ламбрекенів, балдахінів, панно, вся необхідна техніка. Відкриваю холодильник і бачу, що лотки понівечені – тріщини, дірки. Таке враження, що по них стріляли з травмата.

– Це хто зробив, – питаю власника.

– Ваш попередник.

– Перепрошую, а чим його так образив холодильник? Погано морозив? Облаяв? Позичив гроші і не віддав? Виїбав його дружину? Чим міг не догодити сраний холодильник цьому пихатому ссавцю?

– Не знаю.

– Шкода. Це ж готовий сюжет для арт-хаусу.

Отже чому я так часто переїжджаю? Не знаю. Бо нічого не тримає. Так, напевно, це головне – нічого не тримає. Відчуття свободи, незалежності від “пмж” як надихає, так і пригнічує одночасно. З одного боку, це добре коли нічого втрачати. З іншого, це значить, що нічого й нема.

До речі, я б хотів завести кота. Назвав би його Вася. Отак ідеш і питаєш: “Ну шо ти, Вася?”. Кіт дивиться на тебе розуміюче, спокійно – типу “заєбок все, ти шо?”. Ось і діалог.

Sergii Ivanov