Гетьман України Іван Виговський. Той, кому судилося перемогти московських okyпантів і викинути їх за межі України

25 жовтня 1657 року Генеральна Військова Рада у Корсуні обрала гетьманом України Івана Виговського – того, кому судилося перемогти московських окупантів і викинути їх за межі України. Корсунський полковник Григорій Гуляницький став правою рукою гетьмана, очоливши фактично «гвардію» козацького війська…

Про це прозповідає Україніський інформаційний простір в соціальні мережі Фейсбук.

Під час Визвольної війни Гуляницький, за дорученням гетьмана Хмельницького, двічі очолював українське посольство до Москви: у 1649 та 1654 роках. Та пізніше, побачивши, як “братня” Москва ставиться до виконання Договору з Україною, став її заклятим ворогом. Після того, як 1658 року Москва відкрито підтримала українську опозицію гетьманові Виговському, царський уряд перейшов від підбурювання громадянської війни в Україні до відкритого збройного вторгнення російських військ. Армія воєводи Ромодановського захопила ряд міст України, по-звірячому розправившись не тільки з прихильниками гетьмана, а й зі звичайним мирним населенням. Літописець того часу так згадує прихід московита Ромодановського в Конотоп: “Він зустрів процесію громадян міста, перехрестився перед ними по-християнськи, але пограбував місто і його мешканців по-татарськи…” Така поведінка московської армії тільки додавала прихильників гетьманові Виговському та їхнього бажання вигнати зайд із України. Росія ж у відповідь розширила військове вторгнення: навесні 1659 року на допомогу військам Ромодановського вирушила армія князя Трубецького…

Бої загонів Гуляницького проти росіян були абсолютно успішними: він відбив у московитів Лубни, Гадяч, а потім і Конотоп. Після цього, з 21 квітня по 29 червня, цілих 70 днів, 4 тисячі його козаків утримували Конотоп, відбиваючи численні атаки 150-тисячного війська Трубецького, що оточило місто. На пропозицію зрадити гетьману й Україні, Гуляницький гнівно відповів, що росіяни в Україні “многі міста випалили і висікли, краще бути у турка, ніж у москалів…” І додав, що повірить у мирні наміри Москви тільки тоді, коли вона прибере свої війська геть з української землі…

У червні козаки, керовані Іваном Виговським та братом Григорія Гуляницького Степаном, повністю розбили під Конотопом 30-тисячний кавалерійський корпус Пожарського. Почувши про цю поразку, Ромодановський покинув мрії про взяття Конотопа й почав поспішний відступ з України. Його наздогнали козаки Григорія Гуляницького: несподіваний удар дав українцям багаті трофеї – артилерію, скарбницю, обоз і безславно втрачені росіянами знамена. Сам князь Трубецькой ледь не загинув і був двічі поранений. Козаки переслідували недобитків аж до самого кордону з Московщиною. 

“Цвіт московської кінноти, що відбув щасливі походи 1654 і 1655 років, загинув за один день, і вже ніколи після того цар московський не був у змозі вивести в поле такого блискучого війська. У жалібній одежі вийшов цар Олексій Михайлович до народу, й жах охопив Москву…” Так описував реакцію на звістку про поразку під Конотопом від українських козаків російський історик Соловйов.

На жаль, результатами тієї перемоги Україна не скористалася і остаточно вільною не стала…

Пізніше, вже за часів гетьманування Тетері, Гуляницький побував з посольством у Варшаві, переконав польський сейм і короля у необхідності походу на Лівобережну Україну, щоб визволити її від Москви. У 1663-1664 роках цей похід таки відбувся, Гуляницький зі своїми козаками був у армії Тетері та Яна Казимира. Та того ж таки 1664 року, за звинуваченням лютого ненависника козаків, польського коронного гетьмана Чарнецького, Гуляницького заарештували й кинули до пруської фортеці Мальборк. Там він був в ув’язненні цілих три роки – водночас із Юрієм Хмельницьким та київським митрополитом Тукальським. Після звільнення продовжив боротьбу проти московської влади в Україні та 1679 року його звинуватили у «зраді польському королю» і стратили…

Російська імперська, а потім радянська історіографія старалася знищити навіть пам’ять про тих, хто разом з Іваном Виговським повстав проти чужоземного гніту, за волю своєї країни. Та в новій Україні настав час шанувати своїх героїв.