Отче поділився своїми спогадами. День вишиванки – той день, який ще раз нагадує про твоє українське коріння.

День вишиванки – той день, який ще раз нагадує про твоє українське коріння. 

Цьогоріч я в тій самій вишиванці, яку дідусь вдягнув після повернення із заслання в кінці 50-х років і дуже її любив носити до останніх своїх днів з нами. 

Повідомляє prefiksblog.co.uа

26 років концтаборів і заслання не зломило його, та не змусило відкритого борця за все українське відріктися від своїх простих й природніх переконань бути вірним українцем – що й бажаю усім нам!

Антоненко-Давидович Борис Дмитрович 

Жертва сталінського терору, за сфабрикованою справою засуджений до страти. Вищу міру покарання замінили на 10 років ГУЛАГу. Вини не визнав.

Писати Борис Антоненко-Давидович почав ще в гімназійні роки. Перші публікації — 1923 року (оповідання «Останні два» і драма «Лицарі абсурду»).

Його творчий шлях поділяють на два періоди: перший — від 1923 до 1933 року. другий — від 1957 до 1984 року. Перший період становить 14 книжок, окремі нариси, рецензії, замітки. Найважливіші твори: «Запорошені силуети» (1925), «Тук-тук»(1926), «Синя волошка» (1927), «Смерть» (1928), «Справжній чоловік» (1929), «Печатка» (1930), «Землею українською» (1930)). Лишились незавершеними романи «Січ-мати» і «Борг», доля останнього невідома.

Репресії

Арешти 1933 року та самогубства Миколи Хвильового та Миколи Скрипника змушують Антоненка-Давидовича виїхати до Казахстану, де він працює при державному видавництві над антологіями казахської літератури українською мовою й української літератури казахською. Робота не була завершена.

5 січня 1935 року арештований. За сфабрикованою справою засуджений до смерті. Причина репресії над ним була його відмова зросійщувати словники української мови у підросійській УРСР. А створені ним праці попадали під увагу спецслужби СРСР, що боролася з «інакомислячими». Вищу міру покарання було замінено на 10 років таборів. За те, що співав українські пісні, за те, що говорив по-українськи, за те, що думав і жив… Навіть ім’я його було піддане анафемі з суворою забороною згадувати. Приходило розпорядження і в Роменський краєзнавчий музей — спалити його книги. Покарання відбував у концтаборах Баклагу, де був землекопом, шахтарем, слюсарем, бухгалтером, фельдшером. Працювали по 10 годин, дві години витрачали на шлях до виснажливої роботи; у жахливих умовах дзьобав граніт і скелі, кайлував мерзлу землю, прокладаючи залізницю. Ув’язнення відбував у СИБЛАГу, БАМЛАГу (Урульга), під час війни перебував у СІЗО Букачачлагу, однак справу його переглянули і відправили на шахту Букачачинського табору. Працював землекопом і шахтарем, що суттєво підірвало здоров’я. Лише переведення на легшу роботу — рахівника, бухгалтера, а згодом — санітара і фельдшера — зберегло письменнику життя. Відбувши термін, повернувся в Україну, однак 1946 року був знову арештований і без суду позбавлений волі. Згодом був засуджений на довічне заслання у село Малоросєйка Больше-Муртанського району Красноярського краю.

За матеріалами Богдан Тимошенко і Антоненко-Давидович Борис Дмитрович