НУ ЧОГО ВІН МЕНЕ НЕ БИВ? МИ РАЗОМ ПРОЖИЛИ 80 РОКІВ… КОЖНОГО ДНЯ ВІН ВСТАВАВ ПЕРШИЙ І РОБИВ МЕНІ КАВУ. ВЖЕ 20 ДНІВ Я ПРОКИДАЮСЯ, А ГОРНЯТКА З КАВОЮ НЕМА..

Ну чого він мене не бив, мені б не було так важко! Чого він мене не бив?
Не хочу без нього жити, молилася щодня, щоб я померла перша, та прогнівила Бога і він забрав його! Кожного дня він вставав перший і робив мені каву. Вже 20 днів я прокидаюся, а горнятка з кавою нема. Я так кричала на цвинтарі, що ксьондз не міг правити.
Ми разом прожили 80 років…

– Як пройти в Горсовєт? Мені виписали премію на 100 років, а де забрати, не знаю. – звернулася до мене на вулиці ця бабця.
– Вам 100 років?
– Так.
– 100 РОКІВ?!!!
– Так. І 20 днів тому помер мій чоловік. Не знаю, для чого мені жити. І як жити. Ми 80 років були разом. Ну чого він мене не бив? Чому він був такий добрий і так любив мене, що я не можу без нього?

Ось така розмова відбулася між мною та пані Оленою, поки я її вела в Пункт звернень громадян на пл. Ринок.

Я її питала про війну, її роботу в госпіталі по костьолі, про радянські репресії, про дітей, внуків та правнуків.

Та вона ні про кого, окрім свого покійного чоловіка, не хотіла говорити. Про свою любов до нього і про те, як він її любив.
Світлий розум, пам’ять, відмінний слух.

100 років жити на світі. 80 років разом. І 20 днів без нього.

Я плакала як дурна посеред пл. Ринок.
Від чого?

Співчуття, захоплення, здивування? Ні.
Я плачу від заздрості.

ЗАЗДРОСТІ до сторічної бабці, що все життя прожила на Підзамче.

Дай Бог кожному з нас таку ЛЮБОВ, такого ЧОЛОВІКА і 80 років разом.

Людмила Калабуха