Артем йшов коридором, не вірячи своїм вухам. Нарешті його мрія почала здійснюватися! Він вирішив пригостити друга Олега, але той, побачивши подарунки, лише зітхнув

Артем не міг повірити своїм очам, коли до нього підійшла вихователька й вручила пакунок із гостинцями.

– Артемку, тримай, це для тебе. Мама передала, – лагідно сказала вона.

– Для мене? Мама? – недовірливо перепитав хлопчик, дивлячись на пакунок.

Він обережно взяв його з рук виховательки й зазирнув усередину. Там були фрукти та солодощі. Зрадівши, він одразу розгорнув свою улюблену шоколадку й почав жадібно її їсти.

Але раптом у голові промайнула несподівана думка:

– Але ж у мене немає матері… Це якась помилка.

Артем поставив пакунок на стіл і заплакав.

Він ніколи не знав своїх батьків. Скільки себе пам’ятає, завжди жив у дитячому будинку. Але в глибині душі він мріяв про родину, про маму, яка одного дня з’явиться й забере його. Це бажання було найзаповітнішим.

Минали роки. Деяких дітей усиновлювали, але Артем навмисно не прагнув подобатися потенційним батькам. Він не хотів у чужу родину – мріяв про рідну маму. Тому при відвідуванні дитячого будинку сім’ями він часто поводився нечемно.

– Артеме, чому ти так себе ведеш? Ти ж гарний, вихований хлопчик, – дорікала йому завідувачка дитбудинку, Тетяна Миколаївна.

Та Артем мовчав. Йому здавалося, що вона його не розуміє. Одного разу він поділився своїми думками з другом Олегом, але той лише посміявся:

– Ти серйозно віриш, що твоя мама знайдеться? Такого не буває. Прийомні батьки – це нормально. Вони тебе точно не покинуть.

Того дня Артем приніс пакунок Тетяні Миколаївні.

– Це не мені. У мене немає мами. Це якась помилка, – сказав він і, повернувшись, пішов.

– Артеме, зачекай, – зупинила його завідувачка. – Це точно тобі. Просто ми не хотіли тобі раніше говорити, щоб не хвилювати.

Виявляється, твоя мама знайшла спосіб через нашу нову співробітницю передати тобі ці гостинці. Насправді вона давно знайшлася й хоче тебе повернути. Але зараз усе вирішується через суд. Шкода, що ти випадково дізнався про це раніше часу.

Артем йшов коридором, не вірячи своїм вухам. Нарешті його мрія почала здійснюватися! Він вирішив пригостити друга Олега, але той, побачивши подарунки, лише зітхнув.

– Тобі пощастило. А моя мама від мене відмовилася назавжди, – відповів він із сумом.

Артем поділився з другом шоколадкою, і вони мовчки сиділи разом, їли гостинці й думали кожен про своє.

Перше побачення з мамою було непростим. Коли Артем зайшов до кімнати, де сиділа жінка, його серце завмерло.

– Ти – Артем? – запитала вона.

Хлопчик лише кивнув, стримуючи сльози.

– Привіт. Йди до мене, синку, – прошепотіла вона, простягаючи руки.

Вона обійняла його, і він відчув знайомий теплий аромат, який пахнув мамою. Він не витримав і розплакався. Мама, розгублена, поглянула на психолога, яка була поруч.

– На сьогодні досить, – тихо сказала та, і Артема відвели на чай із м’ятою в їдальню.

Осінню мама прийшла по нього. Артем стояв у новенькому одязі й довго прощався з усіма. Мама взяла його за руку, але він гордо вирвався:

– Я вже дорослий.

Та побачивши її сумні очі, додав:

– Ну гаразд, веди мене.

Звикати до нової родини було непросто. Удома на них чекали вітчим і молодший братик Андрійко. Артем дізнався пізніше, що саме вітчим умовив матір повернути його.

Вона відмовилася від нього ще немовлям через складні життєві обставини: її покинув чоловік, і їй не було куди йти з дитиною. Зустрівши Олександра, вона зізналася йому в тому, що залишила дитину. Вітчим наполіг, щоб вона забрала сина з дитячого будинку, бо кожна дитина має право на родину.

Артем виріс, створив власну сім’ю. У нього є дружина Марина й троє дітей: двоє рідних і один усиновлений хлопчик, якого вони назвали Олегом – на честь його друга.

Хлопчик із дитбудинку виріс, але дружба залишилася. А нещодавно помер Олександр. Не вітчим, а справжній батько, який дав йому все.

Тепер Артем підтримує маму й молодшого брата. Їхня родина стала справжньою, і всі вони цінують одне одного.

Мама Артема найбільше щаслива, бо завдяки Олександру змогла виправити помилку своєї молодості.