Здається, усе добре: є родина, робота, друзі. Але всередині — якась порожнеча. Це якесь плато в житті: ні розвитку, ні злетів, ні падінь

У житті кожної жінки настає момент, коли здається, що опинилася у пастці між власними мріями та реальністю. У голові роїться купа ідей і грандіозних планів, але вони так і залишаються лише думками, бо до реальних дій руки не доходять. І я — не виняток. Думаєте, я просто сиджу й нічого не роблю? Та ні, я завжди знаходжу собі заняття.

Наприклад, вирішила почати займатися скандинавською ходьбою. Придбала собі палиці — такі дорогі, що капець. Думаю: ось тепер точно щодня буду проходити не менше 10 тисяч кроків. Але в мене вже є підозра, що ближче до грудня ці палиці перекочують до комори, а я перейду до нового фітнес-челенджу, який, скоріш за все, знову залишиться незавершеним.

— Маріє, ти знову щось вигадала? — кепкує сусідка Галя, побачивши мене на вулиці з палицями. — То йога в тебе була, то кулінарні курси, а тепер оце.

— Та записувалася і так само швидко кидала, — сміюся у відповідь. Але ж так хочеться бути сучасною, активною, цікавою! Постійно щось планую, але все валиться з рук.

Ось, наприклад, англійська. Три місяці вчила слова в додатку, аж поки не набридло читати фрази на кшталт «дівчинка любить читати книги». Чесно, мені здається, що навіть мої коти зрозуміли б ту англійську краще за мене. Якось я вирішила спробувати рукоділля. Купила пряжу, спиці, навіть почала в’язати светр. Але з часом кудись загубила ті спиці. У прямому сенсі! І тепер у мене на балконі лежить шматок незрозуміло чого, що ніколи не стане цілим.

— Нічого, — кажу собі, — буду сидіти у своєму недов’язаному светрі, загорнувшись у недошитий плед, з чашкою недовареного какао й читати ту саму недочитану книгу, яку обіцяла собі закінчити ще у вересні. Читаю її вже третій місяць. І кожного разу, дійшовши до сторінки 150, розумію, що зовсім не пам’ятаю, про що була попередня глава. Доводиться знову повертатися й перечитувати все заново.

Це якесь замкнене коло, як і всі мої інші незавершені справи. Люди обіцяють собі почати нове життя з понеділка, а я ось уже три місяці обіцяю собі дізнатися, чим же закінчиться ця проклята книга! У мене справжній набір «недо-справ».

І це ще не межа. Ось, наприклад, криптовалюта. Усі навколо заробляють, купують квартири, машини. Думаю: і я спробую! Реєструюся на платформі, вкладаю гроші — а ринок падає, і мій депозит перетворюється на кілька копійок. І от сиджу, згадую, як Наталка з офісу вже другу квартиру купила за ті самі біткоїни, а я досі не можу звести кінці з кінцями.

— Я ж тобі казала: терпіння і витримка, а не все й одразу, — зауважує подруга, у якої власний YouTube-канал із мільйонами підписників. — Може, тобі спробувати себе в блогерстві?

— Блогерство? А чому б і ні! — захопилася я. Але, як виявилося, говорити перед камерою не так просто. Спробувала зняти кілька відео, але більшість закінчилися нервовим «Стоп! Треба перезнімати!». У результаті один ролик таки потрапив на канал і зібрав аж… три перегляди. На цьому моя блогерська кар’єра завершилася.

— А може, ти відкриєш кав’ярню? — запропонувала інша подруга Оксана, яка успішно керує рестораном. — У тебе ж стільки ідей!

— Кав’ярню? Це ж скільки всього треба! Приміщення, обладнання, ще й щоб не натрапити на когось із перевірками! — сміюся я. Але уявляю вже затишний заклад із ароматом кави й смачними десертами.

І так кожного разу. Що не день, то нова ідея. То бізнес, то спорт, то вивчення іноземної мови. А потім усе просто завмирає. Чому? Напевно, я все ще шукаю себе, своє справжнє покликання.

І ось, коли здається, що ось-ось знайду ту справу, яка надихне й запалить мене, усе знову розсипається, як картковий будинок. Здається, усе добре: є родина, робота, друзі. Але всередині — якась порожнеча. Це якесь плато в житті: ні розвитку, ні злетів, ні падінь. Повний штиль.