Я застигла на кілька секунд, збираючи думки докупи. Як боляче згадувати ці слова. Вони боліли більше, ніж будь-які образи

— Ох, не повторюйте моїх помилок, — почала я, важко зітхаючи, хоча ми з цією жінкою були зовсім незнайомі. Може, саме тому мені так легко відкривати серце. Коли говориш з чужою людиною, здається, можна скинути маску і відкрити все, що давно турбує. Вона кивала, ніби все розуміла, і я, спостерігаючи за людьми, які поспішали по своїх справах, зрозуміла, що нарешті готова поділитися тим, що довгий час не могла сказати навіть близьким.

— Коли я вперше закохалася в Андрія, весь світ здавався зовсім іншим. Всі мрії і надії зливалися в одне велике відчуття можливості. Мені було двадцять, я була ще такою молодою, але думала, що вже досить доросла, аби відчувати справжнє кохання. Як же я помилялася… Це почуття, коли ти вперше думаєш, що знайшла свою половинку, свою людину, і ніщо не може вас розлучити.

Ми часто жартували з Андрієм, що наші імена ідеально підходять одне до одного, що доля саме нас звела разом. Я прагнула незалежності, свободи, свого простору, але натомість погодилася жити з його батьками. Як же я тоді була наївною!

Я не змогла стримати сміх, але він був гіркий і безрадісний.

— Знаєш, я думала, що так буде простіше. Софія Вікторівна, його мати, спочатку була такою привітною. Андрій казав, що вона — просто ідеальна свекруха, про яку можна лише мріяти. Спочатку все дійсно здавалось нормальним. Але з часом стало очевидно, що вона лише чекала моменту, коли я стану їй непотрібною. Якось вона сказала: “Жінок у сина може бути багато, а от мати — одна”. Ти розумієш, до чого вона це казала?

Жінка кивнула, а я дивилася в бік, відчуваючи, як сльози підступають до очей.

— Народився наш Сергійко, і я сподівалася, що все зміниться. І дійсно, на деякий час стало трохи легше, вона навіть стала м’якшою. Але це було тимчасово. Я намагалася бути ідеальною дружиною, матір’ю, невісткою. Все для них — для Андрія і його батьків. Але знаєш, що я забула? Про себе. Я так прагнула догодити всім, що зовсім забула, хто я насправді. Це як зникнути всередині себе.

Мої пальці стискали лавку, і я згадала той момент, коли зрозуміла, що все було марно.

— Андрій зрадив мене. Відверто і без докорів совісті. Він навіть не намагався приховати це. Мабуть, думав, що я все одно залишусь, адже у мене маленький син і ще одна дитина на підході. І коли я вирішила виступити проти нього, намагаючись розібратися в ситуації, його мати взяла на себе ініціативу. Як вона мене тоді принизила! Уявляєш, я повертаюсь додому після зустрічі з подругою, а на порозі стоїть валіза з моїми речами. Софія Вікторівна дивиться на мене холодними очима і каже:

— Збирай свої речі і йди. Тут для тебе немає місця. І онука я тобі теж не віддам. Мій син дасть йому краще майбутнє, а ти — хто така? Приблуда! Андрій сказав, що друга дитина не його. Виховуй її сама або віддай в інтернат.

Я застигла на кілька секунд, збираючи думки докупи. Як боляче згадувати ці слова. Вони боліли більше, ніж будь-які образи.

— Я хотіла щось сказати, кричати, захищатися, але не змогла. Мої слова застрягли в горлі, і я відчувала, як розвалююся зсередини. А Андрій стояв позаду матері, мовчав і просто дивився, як вона виганяє мене з дому. Йому навіть не було байдуже, що я вагітна від нього! В ту мить я зрозуміла, що кохала не його, а лише свою ілюзію. Того Андрія, якого я любила, не було, він давно став тінню своєї матері, а я була просто тимчасовим елементом у його житті.

Я схилила голову, зітхаючи. Після кількох секунд мовчання, я продовжила:

— Я зібрала свої речі і поїхала в село до бабусиного дому. Там я намагалася зрозуміти, що робити далі. Завтра почнеться новий етап мого життя. Я знайду роботу, піднімуся, найму адвоката, щоб повернути сина. Я не можу дозволити їм забрати Сергійка, він — моє серце, моя душа. Але тепер у мене питання: чи потрібен йому батько? Чи варто боротися за нього, коли Андрій так вчинив зі мною? Він має право бути частиною життя сина чи ні?

Я дивилася на жінку, сподіваючись, що вона дасть мені відповідь, яку я так шукала. І ось тут, неочікувано, мене накрило хвилею емоцій.

— Як же це все виправити?! Я просто хотіла бути щасливою! Я прагнула мати нормальну родину, щоб мої діти виростали в любові та гармонії! Чому це сталося? Що я зробила не так? Я так намагалася догодити всім, що забула про себе. І тепер все починати з нуля. І як я поясню це своїм дітям? Як їм сказати, що їхній батько залишив нас? Що я не змогла зберегти сім’ю?

Сльози знову покотилися по щоках, але я не соромилася їх. Я завжди думала, що я сильна, але зараз я просто втомлена. Дуже втомлена.

Я опустила голову, і сльози тихо падали на мою руку, яка тримала лавку. Я все ще вірю, що знайду вихід з цієї ситуації, треба лише зрозуміти, куди рухатися далі.