Вона простягнула мені результати тесту на батьківство. Я глянула на папір, і весь мій світ розлетівся на друзки
— Дивлячись на вас, Ліліє, я відчуваю щось настільки сильне, що важко передати словами. Ваше ніжне обличчя, невинність у ваших очах і малюк, якого ви тримаєте, говорять більше, ніж будь-які слова. Ви прийшли сюди в надії знайти підтримку або справедливість. Але чи усвідомлюєте ви, що день, який мав стати найщасливішим у моєму житті, перетворився на кошмар?
Я стояла перед дзеркалом, доводячи свій образ нареченої до досконалості. Біла сукня, мов хмара, ідеально підкреслювала мою фігуру, а зачіска була зроблена бездоганно. І раптом двері відчинилися.
— Доброго дня, — пролунало тихе привітання.
Переді мною стояла жінка з дитиною на руках. Її погляд був схвильованим, а голос тремтів.
— Вибачте, але що ви тут робите? — запитала я, не відриваючи очей від немовляти, яке всміхалося до мене.
— Мене звуть Лілія, — почала вона, — це мій син, Олексій. Я прийшла сказати, що Максим, ваш наречений, — його батько.
Моя свідомість, здається, відмовлялася сприймати реальність.
— Це якась помилка, — прошепотіла я. — Як ви це доведете?
Вона простягнула мені результати тесту на батьківство. Я глянула на папір, і весь мій світ розлетівся на друзки.
— Вибачте, — продовжила вона, — але Максим казав, що ви заможна, і ваших грошей вистачить, щоб ми з сином прожили хоча б перший час. Він обіцяв знайти роботу, а я — повернутися до свого заняття. Я флорист, але після народження сина навіть квіти викликають у мене нудоту. Проте цей букет для вас я зробила. Максим попросив.
Її слова різали мене, мов лезо.
— Ви хочете грошей? — запитала я холодно. — Думаєте, у багатих людей гроші просто лежать купами?
— Ні, — відповіла вона, похитавши головою, — я лише хочу Максима. Я кохаю його.
— Розумію, — промовила я спокійно. — Він ваш. Я не потребую цього «трикутника». Беріть і букет. Щастя вам.
Максим намагався переконати мене, що це непорозуміння, що він любить тільки мене, а ця ситуація — помилка, яку я ніколи не мала дізнатися. Проте я вже не могла йому вірити.
— Ми можемо просто забути про це, — казав він. — Ти ж не хочеш засмучувати свою сім’ю?
— Це не їхнє життя, — відповіла я твердо. — І не їм терпіти брехню.
Весілля було скасоване. Пояснити це рідним було важче, ніж я могла уявити. Коли я оголосила про це, у залі настала гнітюча тиша. Мама принесла води й сказала:
— Доню, ми з тобою.
— Максим має дитину від іншої жінки, — ледь вимовила я.
Після цього я поїхала до бабусі. Її будинок завжди був моїм прихистком. Під тінню яблунь я намагалася зібрати себе докупи, хоч серце було розбите.
Час лікував, але шрами залишалися. Я починала нове життя, але ця зрада залишила глибокий слід. Я намагалася не думати, яким могло бути наше життя з Максимом, якби він не зрадив. Але розуміла: життя триває, навіть із плямами на його полотні.