— Лідо, що ти мелеш? Кості тут немає і не було, — спокійно відповіла я, хоча в середині мене все кипіло. — Якщо він кудись зник, шукай його там, де він зазвичай від тебе ховається

— Де Костя?! — закричала Ліда так, що я ледь не відскочила назад. — Я знаю, що він у тебе! Ви провели разом усю ніч, зізнавайся!

Я застигла, не вірячи своїм вухам. Ліда завжди була ревнивою, але цього разу її підозри перевершили всі межі.

Того суботнього ранку все йшло за звичним планом: я рано прокинулася, вигуляла собаку й, насолоджуючись тишею, готувала сніданок. Сонце тільки почало підійматися, і я вже уявляла, як проведу день у спокої.

Але цей ідилічний ранок зруйнував настирливий дзвінок у двері. На порозі стояла Ліда, наповнена злістю й підозрою. Її обличчя світилися рішучістю розпочати скандал.

— Лідо, що ти мелеш? Кості тут немає і не було, — спокійно відповіла я, хоча в середині мене все кипіло. — Якщо він кудись зник, шукай його там, де він зазвичай від тебе ховається.

— Я зайду й перевірю! — різко випалила вона, злобно зиркаючи. — Точно знаю, що він тут. Він увесь час тільки про тебе й говорить!

Я зітхнула, розуміючи, що це вже якась комедія абсурду.

— Ну що ж, заходь і перевір, — сказала я, широко відчиняючи двері. — Подивися навіть під столом на кухні.

Ліда влетіла до квартири, як буревій, і почала перевіряти кожен куточок. Вона зазирала під ліжка, відкривала шафи, заглядала за двері. Коли ж вона підійшла до зачинених дверей ванної кімнати, її ревнощі досягли апогею.

— Виходь, я знаю, що ти там! — кричала вона, таранячи двері. — Тобі краще з’явитися, інакше буде гірше!

Я вже почала серйозно задумуватися, чи не викликати поліцію. Ліда була на межі божевілля, а двері ванної ледь витримували її натиск.

Раптом двері відчинилися, і на порозі з’явився мій чоловік Артем. У халаті, з рушником на шиї, він виглядав цілком спокійним, ніби це була звичайна ситуація.

— Добрий ранок, Лідо, — промовив він, глянувши на неї, як на неочікуваного гостя. — Що сталося?

Ліда застигла, ніби хтось вимкнув у неї звук.

— А… де Костя? — запитала вона вже не так упевнено.

— Ну точно не тут, — відповів Артем з ледь помітною усмішкою. — І раджу тобі йти, поки я не викликав поліцію.

Ліда, явно збентежена, розвернулася і, нічого не сказавши, вийшла з квартири. Артем лише похитав головою, повертаючись до кухні.

— Лесю, у випадку з Костею можу порушити правило про непрохані поради: тут розлучення давно напрошується, — сказав він, сідаючи за стіл.

Я кивнула, все ще намагаючись осмислити те, що щойно сталося. Ліда, здається, вирішила зачекати Костю на вулиці. З вікна ми спостерігали, як вона то сідала на лавку, то дзвонила комусь, то ходила туди-сюди в очікуванні.

— А раптом щось трапилося? — висловила я свої побоювання.

Артем усміхнувся:

— Ліда ревнує недарма. Учора, гуляючи з Тошкою, я бачив, як її Костя йшов із якоюсь жінкою. Видно, що це була зустріч на одну ніч. Їхні проблеми вже давно назріли.

— І ти нічого їй не сказав?

— Вони дорослі люди, самі розберуться. А нам не варто псувати чудовий день чужими проблемами. Ходімо краще в парк.

І ми пішли гуляти, залишивши всі ці драми позаду.