Його слова обрушилися на мене, як лавина. Шлюб, який я вважала справжнім, усе наше життя — це була лише угода?

— Нарешті свобода! Я йду сьогодні ж. Будинок, машина, усе майно — це все твоє. Твій батько добре подбав про це, і хто б сумнівався! Але тепер, коли його більше немає, ніхто не змусить мене продовжувати цей фарс, яким був наш шлюб.

Моє серце калатало так сильно, що, здавалося, ось-ось вирветься з грудей. Я стояла в дверях батькового кабінету і не могла повірити своїм очам. Максим, мій чоловік, нахилившись над батьковим столом, жадібно переглядав якісь папери. Тільки вчора ми ховали батька, а тепер це… Це просто не вкладалося в голові.

— Максиме, що ти робиш? — мій голос тремтів і зривався, ледь перетворюючись на шепіт.

Він різко обернувся. Наші погляди зустрілися, і в його очах я побачила щось холодне й відчужене, наче все тепло, яке колись було між нами, безповоротно згасло.

— Послухай, — я спробувала говорити спокійно, хоча відчувала, як всередині все розривається від тривоги, — хоча б зачекай 40 днів. Потім займеш кабінет батька. Це твоє право.

Максим кинув папери на стіл і обернувся до мене. Його слова прозвучали, як постріл у тиші:

— Я йду, Іро. Назавжди.

Я застигла, мов вкопана.

— Що? — ледь видушила я, хоча всередині мене вирувала буря. — Що ти маєш на увазі?

— Твій батько змусив мене одружитися з тобою, — відповів Максим без тіні сумніву. — Це ти чудово знаєш. Усі ці роки я виконував свої зобов’язання. Ти хотіла дітей — у тебе їх двоє. Хотіла собаку — будь ласка, хоча я їх терпіти не можу. Я завжди дотримуюся домовленостей. Але тепер… усе. Я більше не можу.

Його слова обрушилися на мене, як лавина. Шлюб, який я вважала справжнім, усе наше життя — це була лише угода?

— Максиме… це не може бути правдою. — У моєму голосі звучали і біль, і розгубленість. — Наше життя, наше кохання… Невже це все було фальшивкою?

Його погляд знову змінився — тепер у ньому була лише байдужість. Він зробив крок до дверей і кинув через плече:

— Ми владнаємо питання з дітьми. Вони не винні. Але я йду. У мене є інша жінка. Ми з нею разом уже рік. До серйозного не доходило, бо я обіцяв твоєму батьку. Але тепер це не має значення. Вона чекала на мене — і я йду до неї. Тож більше не втручайся в моє життя.

Двері зачинилися за ним із гучним стуком, залишивши мене наодинці в гнітючій тиші. Світ, який я так ретельно будувала всі ці роки, розсипався, як крихкий кришталь.

Я сіла в татів улюблений крісло і, притиснувши долоні до обличчя, спробувала усвідомити почуте. Як це могло статися? Хіба всі ці роки були лише ілюзією?

Я пригадала наші перші дні разом, його теплоту, обіцянки, плани на майбутнє. Він здавався ідеальним чоловіком, турботливим, щирим. Але тепер я розуміла, що це була лише ретельно створена гра.

— Як я могла так помилитися? — прошепотіла я, притиснувши руку до грудей, де стискалося зболене серце.

Максим був чудовим актором. Він зіграв свою роль так, що я повірила кожному слову, кожному жесту. Або, можливо, я просто дуже хотіла вірити.