— Почну з того, що моя свекруха, Тетяна Павлівна, ще до весілля вирішила показати себе у всій красі. На кожну зустріч приносила мені якісь «еко-смузі» чи «суперкорисні продукти»

— Уявляєш, Іро, у мене свекруха, наче зразок ідеальності, – почала я, сміючись. – Вона не втручається в наше життя, не вчить, як жити, не критикує. Здається, людина золота. Але знаєш, вона так наполегливо хоче довести, що “свекруха — це не монстр із казки”, що я вже не знаю, куди від неї подітися!

Ми з Ірою сиділи в кафе, попиваючи каву. Я ледве стримувала сміх, а вона, заінтригована, дивилася на мене з піднятими бровами.

— Ну, розповідай, що цього разу? — підбадьорила вона, сьорбаючи каву.

— Почну з того, що моя свекруха, Тетяна Павлівна, ще до весілля вирішила показати себе у всій красі. На кожну зустріч приносила мені якісь «еко-смузі» чи «суперкорисні продукти». Постійно жартувала:

— Бачиш, я не з тих свекрух, які змушують вчитися варити борщ із першого дня! Я за сучасний підхід.

— А ти, що, борщ не вмієш? — гигикнула Іра.

— Та вмію я той борщ, — відмахнулась я. — Річ не в тому. Спочатку я раділа. Думала: “Ну все, пощастило, конфліктів не буде.” Але потім почалися сюрпризи.

— Ну-ну, розповідай! — підганяла Іра, ледве стримуючи сміх.

— Тиждень тому вона прийшла без попередження. Думаю, ну ок, просто поясню, що нам це не дуже зручно. Відчиняю двері, а вона стоїть із величезною сумкою. Кажу:

— Тетяно Павлівно, заходьте. Що це ви принесли?

А вона так урочисто:

— Марієчко, я прийшла вас рятувати!

— Від чого? — питаю, нічого не розуміючи.

А вона з серйозним обличчям:

— Від нудного життя!

Іра вже схиляється над столом від сміху.

— Ну і що далі? — витирає сльози, питаючи.

— Принесла купу книжок і журналів про те, як зміцнювати шлюб, як уникати «сірості». І починає цитувати: «Сім’я — це робота, але не забувайте про романтику!» А я їй кажу:

— У нас усе чудово, не хвилюйтеся!

А вона так загадково:

— Ви ще не знаєте, як швидко все може змінитися.

— Оце так! — сміється Іра. — І як ти це пережила?

— Та нормально. Посміялася разом із нею, а що робити? Але це ще не все.

Наступного тижня вона знову прийшла, але вже з новим сюрпризом. Принесла набір для в’язання! І заявляє:

— Я подумала, тобі потрібне хобі, щоб не шукати пригод. Я тебе навчу в’язати шкарпетки!

Іра вже захлинається сміхом, а я продовжую:

— І от сидимо ми в суботу. Вона в’яже шкарпетки, а я ледь стримуюся, щоб не розсміятися. І тут вона видає:

— Марієчко, ти ж знаєш, свекруха — це не зла Баба-яга?

— Серйозно?! — Іра вже ледь говорить від сміху.

— Так! І це з таким виразом, ніби я дійсно вважала її якоюсь відьмою! Кажу їй:

— Тетяно Павлівно, я ніколи так не думала.

А вона:

— Ну, стереотипи можуть виникнути будь-коли! Щоб цього не сталося, я маю тебе навчити всього важливого.

— І що тепер? — питає Іра, ледве стримуючись.

— Та нічого, — сміюся. — Вона чудова людина, але якщо ще раз прийде з якимось “порятунком”, я вже не знаю, як реагувати!

Ми з Ірою сміялися так голосно, що кілька людей обернулися на нас. І хоча я й досі не знаю, як поводитися з її надмірною турботою, моя свекруха залишається для мене незрозумілим, але таким милим феноменом.