— Знаєте що, йдіть ви всі, — і вийшла з-за столу. Я побачила, як вона швидко відкрила хвіртку і вибігла на вулицю. Таксі, яке вона викликала, вже чекало біля воріт. Вона сіла в машину і поїхала

Цей день був майже ідеальним. Останній теплий серпневий день, сонце лагідно світило, прогріваючи дерев’яну альтанку в бабусиному саду. Стіл ломився від страв, які ми з родиною готували майже півдня. Мій племінник святкував своє 15-річчя, і вся наша родина зібралася, навіть моя доросла донька Оксана вирішила приїхати. Це було справжнім дивом, адже за останні кілька років вона майже не підтримувала контакт з родичами, окрім мене.

Оксана — самостійна дівчина, їй 24 роки, вона живе окремо, працює, подорожує, має хлопця та вищу освіту. Але з родиною її стосунки завжди були непростими. Всі давно звикли, що вона не цікавиться святами і не приходить на сімейні збори, але на цей день народження вона все ж приїхала. Спочатку все йшло мирно — обговорювали новини, життєві плани, жартували, сміялися. Але я відчувала, що це не триватиме довго.

— Оксаночко, коли ти вже познайомиш нас зі своїм хлопцем? — запитала тітка Ганна, завжди відверта, немов залізний стовп, і її голос порушив тишу. Оксана зробила вигляд, що не почула. Але у повітрі зависла незручна пауза, і, як завжди, дідусь вирішив її заповнити. Він був великий любитель ставити неприємні питання, на які ніхто не хоче відповідати.

— Твоя мама вже давно хоче онуків, — сказав він, звертаючись до Оксани, і легенько штовхнув її ліктем.

Тоді й почалося. У кімнаті виникла неприємна тиша. Оксана сиділа, стискаючи серветку в руці, її очі блищали від стримуваних емоцій. Я знала, що це питання для неї — як червона ганчірка для бика, але надіялася, що вона витримається.

Вона різко піднялася, подивилася на дідуся, потім на всіх нас і, майже шепочучи, мовила:

— Знаєте що, йдіть ви всі, — і вийшла з-за столу. Я побачила, як вона швидко відкрила хвіртку і вибігла на вулицю. Таксі, яке вона викликала, вже чекало біля воріт. Вона сіла в машину і поїхала.

Всі залишилися мовчазними. Ніхто не знав, що сказати. Ми сиділи, кожен у своїх думках, і це відчуття було схоже на втрату сімейної гармонії, яку ми не змогли зберегти. Навіть дідусь, звичайно ж, не виявив бажання порушити мовчання. А я думала, чи варто було взагалі її сюди запрошувати.

Після того вечора всі поводилися, наче нічого не сталося. Розійшлися по домівках, як ні в чому не було. Але я відчувала ще більший смуток. Ми так рідко збиралися разом, а цей день перетворився на ще один сумний епізод.

З Оксаною ми продовжуємо спілкуватися, але все ж таки, здається, вона все більше віддаляється від родини. Вона не тримає на мене зла, але я бачу, як її стіни між собою та близькими стають все міцнішими. Вона забороняє мені розповідати про її особисте життя, про хлопця, роботу. Це для неї важлива частина приватності, але я розумію, що за цією бронею ховаються переживання та невизначеність.

— Мамо, я просто не хочу з ними мати нічого спільного, — сказала вона мені одного разу, після чергового запрошення на сімейне свято. — Мені добре з тобою, але ця вся родина мене виснажує. Ніхто з них мене не розуміє.

Я хочу підтримати її, але кожного разу, коли бачу, як вона дистанціюється від родичів, мені стає важко. Чи можна було щось змінити? Можливо, я не навчила її цінувати родинні зв’язки? Чи це просто її характер?

Коли я бачу її сильною, незалежною, готовою відстоювати свої межі, навіть тоді, коли це не потрібно, я розумію, що вона стала тією людиною, якою я завжди мріяла бути. І, незважаючи на все, я хочу лише одного: щоб, попри всі труднощі, вона завжди відчувала, що у моєму серці є місце тільки для неї.