З часом чутки ставали все серйознішими. Ганна вже говорила, що хтось краде, хтось зраджує, а інші ніби взагалі живуть нечесно. Її історії були настільки деталізованими, що багатьом вони здавалися правдивими

На нашій вулиці завжди панували спокій і гармонія. Люди жили просто, займалися своїми справами, допомагали одне одному й не втручалися в чужі життя. Увечері збиралися на лавках, розмовляючи про погоду, роботу чи врожай. Але все змінилося, коли в один із будинків на околиці переїхали нові мешканці — Ганна з донькою.

З вигляду вони здавалися привітними й охайними. Їхній дім був наче з картинки: свіжопофарбовані стіни, доглянутий палісадник, клумби, повні квітів. Здавалося, живи й радій. Але невдовзі після їхнього переїзду в селі почалися плітки, а потім і сварки. З’ясувалося, що джерелом усіх цих чуток була саме Ганна.

Спочатку її слова здавалися дріб’язковими й навіть кумедними. Наприклад, вона розповіла, що Іван Петрович, місцевий майстер, зробив щось неправильно у її домі. Хоча всі знали, що Іван завжди виконував свою роботу якісно.

Одного разу я почула, як кілька жінок на лавці обговорювали цю історію.

— Кажуть, Іван Петрович у Ганни начудив, — знизала плечима Марійка. — Хто б міг подумати?

— Дівчата, ну що ви таке вигадуєте? Іван завжди працює на совість, — не витримала я й втрутилася.

— Та хто його знає, — недбало відповіла Галина. — Ганна ж не буде просто так вигадувати.

З часом чутки ставали все серйознішими. Ганна вже говорила, що хтось краде, хтось зраджує, а інші ніби взагалі живуть нечесно. Її історії були настільки деталізованими, що багатьом вони здавалися правдивими.

Довгий час я намагалася не звертати уваги на її слова. Але одного разу плітки торкнулися і мене. Ганна поширювала, що я нібито краду овочі з чужих городів. Для мене це було справжнім ударом. Наша родина завжди жила чесно, і така наклепа була неприпустимою.

Я вирішила поговорити з Ганною особисто. Зустрівши її на вулиці, я намагалася бути спокійною:

— Ганно, чи можемо ми поговорити?

Вона подивилася на мене з легким здивуванням, але швидко повернула свій звичний усміхнений вигляд.

— Звісно, Олю, а що трапилося?

— Мені стало відомо, що ти розповідаєш людям, ніби я краду на городах. Це неправда, і ти це знаєш.

Ганна легенько всміхнулася й відповіла:

— Та ти що, Олю! Це не я, це люди таке говорять. Мабуть, хтось щось не так зрозумів…

— Але ти ж розумієш, що такі слова можуть завдати шкоди? — я намагалася тримати себе в руках, хоча всередині все кипіло.

— Олю, я ж не зі зла, — зітхнула вона. — Люди люблять поговорити, я ж не можу їх усіх зупинити.

Але її погляд видавав задоволення від того, що вона шкодить. Я зрозуміла, що подібних людей змінити майже неможливо.

Ситуація на вулиці стала напруженою. Андрій з Мариною ледь не розлучилися через чергові плітки. Те, що колись було місцем миру та взаєморозуміння, перетворилося на осередок недовіри та підозр.

Я не знала, як цьому зарадити. Поліція в такому випадку не допоможе, а від провокацій Ганни втекти було неможливо.

Ігнорувати? Це здавалося єдиним виходом, але як залишатися байдужим, коли твоє життя стає об’єктом обговорення? Жити в постійному очікуванні чергової небилиці — це випробування.

Та я вірю, що все повертається. Одного дня Ганна відчує наслідки своїх вчинків, і це стане їй гірким уроком. Тоді вона зрозуміє, що слова можуть бути небезпечнішими за меч.