Я б віддав усе, щоб хоча б ще раз прогулятися з ним, тримаючи за руку, чи проїхатися в його старій машині, на яку я тоді дивився з глузуванням. Але цей шанс втрачено назавжди

— Синку, пам’ятай і шануй свого батька, незалежно від його віку, — одного разу сказав Максим Тарасович своєму синові. — Не повторюй моїх помилок, про які я шкодую до сьогодні.

— Тато, що ти маєш на увазі? — здивовано запитав син.

— Твого дідуся, а мого батька, звали Тарасом. Коли я народився, йому було вже 43 роки. У мене залишилися спогади про його густі довгі вуса, які стали сивими ще задовго до мого народження. Він був людиною старого гарту: спокійним, впертим і, часом, суворим.

Раніше в нього була інша сім’я, і від першого шлюбу залишилася донька. Але потім він зустрів мою маму. Хоча він уже не планував більше дітей, його любов до мами переважила всі сумніви, і він наважився на ще одну дитину — мене.

Я завжди усвідомлював, що мій батько був значно старшим за інших татусів. Здавалося, він жив у своєму світі, десь у минулому, і зовсім не прагнув адаптуватися до сучасності.

Його одяг, наприклад, здавався архаїчним: ті ж сорочки з 80-х років, навіть коли настав початок 2000-х. А його невгамовне бажання економити постійно викликало в мене невдоволення. Напевно, це було спадком його дитинства, коли велика сім’я жила дуже скромно, і кожна копійка мала значення.

Коли я був підлітком, мене почали дратувати його звички. Особливо мене обурювала його стара машина, яка видавала різні звуки на кожному кроці й виглядала так, ніби ось-ось розвалиться. Однокласники часто плутали його зі моїм дідусем, що тільки підсилювало мої комплекси.

Один випадок я пам’ятаю досі. У школі проводили захід до Дня пам’яті, присвячений ветеранам. Мій батько, який служив в Афганістані, вирішив прийти. А я… я не наважився визнати його своїм батьком. Коли на сцену викликали родичів ветеранів, я залишився сидіти за партою. Мені було соромно. Того дня я зрадив його — і сам себе.

Зараз мені 32 роки, і найбільший жаль у моєму житті — це той момент. Тепер, коли його вже немає поруч, я розумію, яким він був насправді. Він не був “старомодним”. Він був справжнім — люблячим, сильним і мудрим.

Я часто згадую наші вечори на веранді, коли він розповідав мені про своє життя, друзів і молодість. Його очі світилися, коли він говорив про маму, називаючи її своїм ангелом-охоронцем. Ці моменти тоді здавалися звичайними, але тепер я розумію, наскільки вони були важливими.

— Синку, сьогодні все летить так швидко: технології, соціальні мережі, постійний рух. Але батько вчив мене цінувати прості речі: зоряне небо, спів птахів, тихі прогулянки.

Я б віддав усе, щоб хоча б ще раз прогулятися з ним, тримаючи за руку, чи проїхатися в його старій машині, на яку я тоді дивився з глузуванням. Але цей шанс втрачено назавжди.

Тепер я намагаюся передати його мудрість і любов своїм дітям. Я вчу їх не соромитися свого коріння і пам’ятати, наскільки важливі наші батьки.

Життя минає швидко, і моменти, які ми проводимо з рідними, безцінні. Любіть своїх батьків, шануйте їх такими, якими вони є, і не відвертайтеся від них. Вони — найцінніше, що ми маємо.