У боротьбі за автокефалію в застінках НКВС віддали життя тисячі священиків і вірян: Як більшовики ліквідували першого митрполита УАПЦ

Грудень 1917 року, Київ. Після проголошення Центральною Радою автономії України, свободи від Росії починає домагатися і церква.

Створено Всеукраїнську православну церковну раду, так звану ВПЦР. До неї входять єпископи, священики та провідні миряни. На перших засіданнях лунає ідея апеляції до Константинопольського патріарха з проханням переглянути акт 1686 року про передачу Київської митрополії Москві. Утім, часу на юридичні церковні тонкощі не було. Більшовицька Росія почала проти України війну. У січні 1918 року Центральна Рада проголошує незалежність України. За кілька днів до цього на всеукраїнському церковному соборі проголошено незалежність церковну. Про це пише  5.ua

Державної підтримки ідея автокефалії на початку 1918-го не мала. Керівник тодішнього українського уряду Володимир Винниченко ненавидів як церкву, так і священиків. Прогрес у цьому питанні настав аж наприкінці 1918-го, коли владу у Києві захопила так звана Директорія на чолі з Симоном Петлюрою.

Після антигетьманського перевороту та встановлення влади Директорії, 1 січня 1919 року був ухвалений закон про верховне управління Української Православної Автокефальної Синодальної Церкви. До участі в Першому Святому Синоді уряд запросив архієпископа Катеринославського Агапіта, єпископа міста Кременця Діонісія та протоієрея Василя Липківського. Проблемою було те, що більшість єпископів в Україні були етнічними росіянами, переважно шовіністами, і ні про яку Українську Церкву навіть чути не хотіли.

Попри їх спротив 5 травня 1920 року УАПЦ проголосила своє відновлення як незалежної помісної церкви. Уже через місяць військо Української Народної Республіки змушене залишити Київ – цього разу назавжди. До влади в Україні приходять більшовики. Наляканий масовими селянськими повстаннями, Ленін послаблює репресивний тиск. УРСР отримує широку національну автономію. Також більшовики дозволяють існування тут автокефальної православної церкви.

Дозволяючи незалежність Української Церкви, крім суто тактичної мети заспокоїти українців, радянська влада переслідувала і стратегічну. Її можна було охарактеризувати як розділяй і владарюй. Першим ділом атеїсти з Москви роздмухали конфлікт української церкви з московською. А вже потім вдалися до розколу всередині УАПЦ.

На 1921 рік УАПЦ вже мала понад півтори тисячі парафій у кожній священика. Було висвячено 30 єпископів. Митрополитом новоствореної церкви одноголосно обрано Василя Липківського.

Він одразу заявив, що не збирається втручатися у політику, а церква буде максимально відділена від держави. Наприкінці 1921 року президія Церковної ради звернулася до уряду з декларацією, в якій висловила свою лояльність до нової влади. Утім, це не могло врятувати церкву від повільного, але неминучого знищення.

Суворо секретно

У нас розпочалася боротьба Української автокефальної церкви проти російської екзархічної. Ця національна релігійна боротьба не завершилася і нині. Розкладання церкви у нас повинне піти по двох лініях: з одного боку, у загальнофедеративному масштабі по відношенню до панівної російської екзархічної церкви шляхом виділення з неї обновленських елементів. З другого боку, нам належить звернути особливу увагу на розкол самої оновленої автокефальної церкви, яка є політичною фортецею петлюрівщини.

Дмитро Мануїльський, секретар ЦК КП(б)У, лист до губкомів партії

Силами Державного політичного управління у Києві було створене так зване братство ДХЦ або ж “Діяльна Христова Церква”. Розкольники намагалися знищити УАПЦ зсередини. Однак план не спрацював. Тоді атеїстична влада пішла проти української церкви відвертою війною, з благословення нового секретаря компартії Лазара Кагановича.

Митрополита Василя Липківського двічі арештовують. Проте запроторити його за ґрати надовго не наважуються. Коли після звільнення з Харківської ЧК він повертається до Києва, віряни влаштовують йому помпезний прийом. Розповідали, що з цієї нагоди у місті розкупили всі квіти на базарах і в крамницях.

У 1926-му арештовують єпископів Костянтина, Юрія та Івана. У заслання до Узбекистану відправляють архієпископа Олександра. Окрім того, триває активна конфіскація церковного майна.

“Влада скоро спостерегла, що Українська Автокефальна Православна Церква виростає в міцну і для влади небезпечну гору, вона проголосила себе автокефальною, незалежною від московського церковного руху, а незалежність церковна криє в собі думку і про незалежність державну; вона дуже захоплює народ, а це для протицерковної влади найгірше неприємно; вона нарешті є національна, виховує народ у національній свідомості, а рад. влада проти всякої національної свідомості, особливо української”

Митрополит Василь Липківський

На початку жовтня 1927 року було скликано Другий Всеукраїнський церковний собор, на який Липківський прибув прямо з камери Харківської в’язниці. Собор проходив під контролем чекістів, що висунули делегатам ультиматум: або вони обирають іншого митрополита, або Собор буде розігнаний, а Василь (Липківський) — засланий до Наримського краю. Коли ж один із делегатів насмілився протестувати, його заарештували прямо в храмі. У відповідь митрополит Василь (Липківський) звернувся до делегатів Собору зі словами:

“Чого злякалися? Чого перестрашилися? Чи не знали раніше, куди й для чого йдете? Не бійтеся, хто служить Богові й любить свого брата! Не бійтеся, хто щиро хоче спасти свою душу! Не бійтеся і відганяйте сумнів! Коли наша справа правдива й угодна Богові, ніхто нас не переможе!”

Митрополит Василь Липківський

Але зрештою, після нетривалої дискусії, під тиском зрадницької частини єпископату УАПЦ, було вирішено звільнити Василя (Липківського) від “тягаря митрополичого служіння”.

Після 1927 року Василь (Липківський) прожив ще 10 років — усіма забутий, у злиднях, під постійним наглядом, із періодичними арештами. Без свого лідера церква була знищена в короткий термін. Уже у 1920-му органи ДПУ сфабрикували справу Спілки визволення України. УАПЦ в матеріалах справи фігурувала як одна з ланок антирадянського підпілля. На початку 1930 року нашвидкоруч зібрані приблизно 40 єпископів і священиків під виглядом собору оголосили про розпуск УАПЦ. Ті, хто не хотів коритися, потрапляли за ґрати. Тисячі священиків і вірних загинули в застінках НКВС. Колишній митрополит Василь Липківський пережив і це. Його заарештували під час великого терору 37-го. Звинуватили у антирадянській агітації і засудили до розстрілу.

Вирок було виконано у листопаді 1937 року. Василю Липківському було 73 роки. Місце поховання цього великого українця невідоме. На Лук’янівському цвинтарі в Києві стоїть лише символічний хрест.