РАНОК. АРТЕМІВСЬК. ДІТИ З СИНЬО–ЖОВТИМИ ПРАПОРАМИ НА УЗБІЧЧІ. ПОЧИНАЮ РОЗУМІТИ. ПРОРВАЛИСЬ. СЛАВА БОГУ! СЛЬОЗИ РАДОСТІ…

– Олександр, бойовики пішли на “Балу”, там їм дали п*з*юлєй, вони відступають, відступають в сторону “Десни-2”, поліцейські самі не потягнуть, Олександр, відправ коробочку з людьми, щоб допомогти пацанам…, – чую я в рації… слухаю і вже здогадуюсь, що буде.

– Тридцятий, я Олександр, зайди до мене.

Повідомляє prefiksblog.co.uа

Заходжу.

– Мiшаня, візьми Лєшого і ще пару чоловік, поїдьте… – Я вже чув. 
Виходжу, командую готувати “беху”. Курю біля бліндажа, п’ю кавіль, чекаю, поки заведуть машину. Біжить Лєший з криком “Лягай!”. Тільки-но застрибуємо в бліндаж, як щось потужне падає перед нами в полі… багато разів падає.

– “Беха” не заводиться.. сссук@!

– Олександр, я Тридцятий, дай команду Зевсу – нехай прогріває “утюжок”. Поїдемо на танку.

– Тридцятий, хто їде? Скільки людей? –Троє: я, Лєший та Шприц – усміхаємося, – Тридцятий, ви нормальні? – питає, – А що робити, як “беха” не завелась! – відповідаю. 

– Що беремо? – питає Лєший, – Бери всього і д@х#я! – Приняв! 

Готові. Валимо. Пацани на “Десні-2” в курсі, що до них їде піхота допомагати, чекають. Підлітає “ромбик”, екіпаж по-бойовому, i зверху три чувака. Сидимо, шкіримося. Пацани в шоці! 

– Ви – піхота?! – Ну, а хто?!

Допомогли. Вечір. 

– Лєший, я піду посплю, бо вже не вигрібаю. Коли буде машина за нами, штовхнеш. 

Лежу, не спиться. Чую голос, заходить Санчос і відразу в лоб:
– Тридцятий, а ти не оху*в спати?! – О, Санчос, ви за нами?! Олександр казав, що приїде машина, аби ми самі вночі не перлись.

– Тридцятий, ми виходимо… збирайся… – Санчос, ти що дурний, чи що з тобою? – Тридцятий, поста “Олександр” більше немає. Ми ВИХОДИМО! – Санчос, не зайо*уй… я курити йду… якщо щось, я на вулиці…

Виходжу, бачу “беху”, бачу танчик, бачу купу народу на броні. Розумію – якась х*йня нездорова. Повертаюсь в кунг з цигаркою:

– Санчос, що – реально виходим?! – у мене ступор, – ТАК! – Де Олександр? І саме важливе питання – де мої речі?! – Мішаня, що було саме головне, ми забрали!

Несеться “шишарік”, гальмує, так само як і несеться, – різко:
– Тридцятий, я на штаб, ми виходимо!

Чернігівські поліцейські:

– Давайте з нами, стрибайте на броню, місця вистачить! Дядь Ваня, поїхали!

…І почалось… засада – центр Дебальцева… Все горить… Стріляють хто де, не поймеш… 300–й… Засада… Проскочили…

Лемент Дімона:

– Мішаня, нам пизд@, ми здохнем!
Знов Дімон:

– Тридцятий, будем жити! За нами їдуть танки!

Повертаюсь – точно, 5 танків. Наші – ура! Один повертає башту і на ходу їб@шить нашу МТЛБ… Розуміємо – ні, не наші!

Крик Дiмона: “Мішаня, якщо виживемо, в Артемівську замовляй любий ресторан –я заплачу!”.

Крик Дімона i Рулі-снайпера: “Сєпари, х*й вам, ми будемо жити – з нами Тридцятий! – Тридцятого не знищити!”.

Так ми покидали Дебальцівський плацдарм.

Ранок… Артемівськ… Діти з синьо–жовтими прапорами на узбіччі. Починаю розуміти. ПРОРВАЛИСЬ… УКРАЇНА… СЛАВА БОГУ! Сльози радості… Військова база: 

– Тридцятий, курити будеш? – А є? – Так, тонкі. На дві. – Дай п’ять!
Попустило. Вмикаю телефон, дзвоню:

– МИ ВИЙШЛИ З ДЕБАЛЬЦЕВА! Я ЖИВИЙ!!! У МЕНЕ ВТРАТ НЕМАЄ! ОДИН АРТУРЧИК ЛЕГКИЙ І ОДИН ТЯЖКИЙ (Богу дякуючи, його вже забрали у шпиталь).

На мені купа магазинів і жодного патрона, жодного ВОГу.
– Пацани, де Ярік Шприц?

– Тридцятий, Ярік по ходу попав у полон…

…

Слова вище – адаптований текст Тридцятого, військовослужбовця 128-ї гірсько-штурмової бригади Михайла. Ми зумисне не вносили у цей живий спогад надмірну “професійність”, адже є слова, які не варто редагувати. Якщо ви читали цей пост, уявляючи, як воно – бути піхотою у “пеклі”, закурювати після бою, переживати за своїх і повертатися живим, – значить, ми недарма розповідаємо тут про війну. Значить, ми всі ще люди.