Кілометри таємниць серед букового лісу. Угорський бункер часів Другої світової. (Фото)
Привіт шановні читачі та гості сайту. В цій статті ми розповімо вам про таємничий угорський бункер часів Другої світової на Воловеччині.
Колись бункер у Верхній Грабівниці на Воловеччині був суперсекретом, про який не знали доконечно навіть ті, хто його будував, а зараз доступ до нього має будь-який школяр.
Повідомляє miysvit.pp.ua, із посиланням на Укрінформ.
Парадоксальний час, у якому живемо: колись цей об’єкт — бункер у Верхній Грабівниці на Воловеччині, один із ключових на угорській лінії Арпада (фортифікаційні споруди в Карпатах, збудовані угорцями для захисту від наступу Радянської армії в період Другої світової), був суперсекретом, про який не знали доконечно навіть ті, хто його будував. Зараз доступ до нього має будь-який школяр по обидві сторони Карпат. Тут проводять екскурсії, квести, приватні дослідження, висувають гіпотези та малюють великі знаки питання на бетонних стінах.
Ще більш парадоксально, як цей бункер — свідок минулої війни — сприймається в сучасній Україні, де знову точиться війна. А сприймається, загалом, так, що вкотре переконуєшся: розкручене істориками гасло “ніколи знову” не діє, а уроки минулого сучасників нічого, насправді, не вчать.
Кілометри таємниць серед букового лісу
Аби переконатися в цьому, збираємось на екскурсію в грабівницький бункер. Пощастило — її проводить Іван Собран, екскурсовод, який знає про закарпатський бункер все і трішечки більше, і має хист ангажувати вас до мілітарної історії, навіть якщо ви зроду-віку цим не цікавилися, ба, навіть не планували.
Вам також сподобається: ?
Наша туристична атракція починається ще дорогою до об’єкту. Навігатор веде нас у село Верхня Грабівниця старою дорогою через Полянську ОТГ, а не трасою Київ-Чоп, що пролягла паралельно. Ця дорога колись була ключовою в регіоні, саме тому бункер і звели на ній, а нову трасу проклали у 1980-х, під знамениту совєцьку Олімпіаду. А чому атракція? Бо стара траса надзвичайно мальовнича, тут майже немає автомобілів, а є верткі серпантини і прекрасний буковий ліс по обидві сторони дороги.
Зі самим бункером знайомство починається біля входу, для туристів, що хочуть відвідати його без екскурсійного супроводу, там є карта-схема доступної для огляду території під землею. Загалом, як пізніше нам розкаже Іван Собран, “квадратура” бункера зараз — це 2 тис. метрів, проте не всюди можна самотужки пробратися, відтак, справді доступної території набагато менше — тунелі протяжністю 1,5 км під землею. І на ще меншій частині, де прокладено кабель і є електричне світло, проводять екскурсії. Раніше, ще кілька років тому, був зроблений вихід на один із ДОТів нагорі, їх є кілька в споруді, але зараз там прогнили сходи, тож туристів туди не водять.
Група збирається невелика — зо два десятки людей (жінки та чоловіки середнього віку, молодь, підлітки й діти, і навіть пара з немовлям). Туристи — кияни, на об’єкт потрапили із сусіднього курорту мінеральної води, прагнуть вражень.
О, тут їх можна набрати повні кишені!
Фінансування усіх об’єктів лінії Арпада припинили, а цей – добудували
Іван Собран водить туристів бетонним лабіринтом, між іншим зауважуючи, що над нами та з боків — по 1,5 м армованого бетону у видовбаному в скелі ходу; а над головами — місцями 30 метрів гори, а є, що й 50; під ногами тече річка, яку вклали у спеціальний канал: усі тунелі мають кут нахилу, аби вода мала змогу витікати. Будували цей підземний лабіринт у Верхній Грабівниці угорці понад 5 років, починаючи із 1939- го, і звісно ж, в умовах секретності (допитливим місцевим казали, що будують лікарню). Втім під час будівництва в селі були казарми, де жили інженери та солдати, силами яких зводився об’єкт. Вони ходили в корчму, на танці, навіть на сільські весілля, та й бетон, яким заливали видовбані в скелі пустоти, виробляти в селі. Але лікарня — то й лікарня, люди зайвого не розпитували, ймовірно, що більшість солдатів, які будували ці тунелі, теж знали тільки те, що вони будують лікарню.
– Цікаво, що цей бункер, та й саму лінію Арпада угорці будували за принципом відомої французької лінії Мажино, проте, коли стало відомо, що на лінії Мажино оборона була прорвана, угорці згорнули роботи на більшості об’єктів лінії Арпада. Але цей гігантський за місцевими мірками бункер не припинили будувати і зводили аж до 1944 року.
Офіційне пояснення появи бункера в цій місцевості — він забезпечував оборону регіону, давав контроль над дорогою через перевал, над повітряним простором, залізничним вузлом у нинішньому Воловці, а також забезпечував відступ армії у разі необхідності.
Тут могло перебувати 400-500 чоловік одночасно, в бункері був склад боєприпасів, провізії, казарма, лікарня, командний пункт, який давав зв’язок з іншими об’єктами на всій лінії Арпада.
– Уявіть, що Карпатами було прокладено 700 км кабелю, яким ішов цей зв’язок, – вражає туристів Іван Собран.
– Ого-о-о! – всі як один на це у відповідь.
Знак питання і золотого рейху
“Ого-о-о!” — це певно, найбільш уживане слово в бункері, бо пересічного туриста тут є чим дивувати. Я кажу своє “ого” кілька разів. Особливо голосно у двох місцях — в тунелі, який служив казармою, де спало 150 чоловік. Тут найкраща акустика, звук повторюється кілька разів, й Іван влаштовує цілий міні ехо-спектакль із стуків, сплесків та вигуків.
Ну й удруге я кажу своє “ого-о-о”, коли екскурсовод підводить нас до залитих уже совєцьким бетоном тупиків у тунелі, на них виведені великі чорні знаки запитання.
– Це приміщення нижнього ярусу, за спогадами сучасників (бо ми не маємо в розпорядженні ні документів, ні креслень бункера, за якими він зводився, ні фото з будівництва об’єкту — усе це досі засекречено), тут був склад зброї. Але тунель до нього замуровано — і стіна ця зроблена вже не угорцями, а при Радянському Союзі. Ехолокаційні заміри показали, що там за стіною — пустота, і тунель продовжується далі на 25 метрів із відгалуженнями, але чому він замурований? Є інформація про те, що там усе може бути заміновано, тому уже десятиліття туди ніхто носа свого не суне. Таких замурованих пустот зі знаками питання в бункері є чотири.
– Що там може бути?
– Інформації нема, хіба гіпотези. Їх багато, вони різні, говорять навіть про те, що там може бути легендарне золото Третього Рейху. Коли нема документів і нема як перевірити гіпотези, вони стають чимраз цікавішими, – каже Іван Собран.
Цікаво, що у бункері завжди однакова температура +10 за Цельсієм (добре зберігати вино, що, власне, тут і роблять).
А ще цікаво, що кожен тунель через 60 метрів закінчується поворотом.
– Це для того, аби мати змогу відстрілюватися, пам’ятаєте, ми з вами не військовому об’єкті. А з-за повороту краще стріляти. Ну і ще — так можна сховатися від ударної хвилі у разі вибуху. Тобто, повороти — це захист і оборона одночасно. Звичайно, взяти цей бункер, якби тут тримали оборону, як спочатку і планували угорці, було неможливо. Але угорці підписали капітуляцію, а угорський генерал, який здав оборону бункера, через два місяці отримав посаду прем’єр-міністра — словом, цей бункер політика завоювала.
Так хто ж тут “наші”?
Та, як виявилося, у самому бункері, направду, дивитися нема на що — після розвалу Союзу, відколи цей об’єкт перестав бути військовим, тут було сміттєзвалище, а ще тут працювали так звані “чорні” археологи — тож усі артефакти, які звідси можна було вивезти, вивезли, а все, що не підпадало під означення “артефакт”, здали на металолом – починаючи від залізних ліжок і до гачків у стінах, до яких кріпилися стелажі.
Тому зараз тут є лише одна невелика кімната з музейними експонатами: заіржавілими касками, зброєю, амуніцією тощо. Втім навіть цього достатньо, аби провести відвідувачам невеликий лікнеп із питань Другої світової.
– Чия це каска? – питає Іван туристів, показуючи одну із трьох касок, які лежать на імпровізованій вітрині.
– Наша! – лунає у відповідь.
– Ваша — це чия?
– Радянська, – зметикувавши, виправляється відповідач.
– А це — чия?
– Німецька? – перепитують у відповідь відвідувачі.
– Точніше, угорська, тут у нас на боці Троїстого союзу воювали угорські війська. Угорці взяли для своєї каски основу від німців, бо були союзниками. Але свій шолом вони трохи модифікували — зробили собі таке от металеве вушко ззаду, відтак, каску можна було легко використовувати як казанок.
Відвідувачі ще кілька хвилин переорієнтовуються у розумінні подій тих часів з огляду на локацію. Виявляється, ця територія, яку нині звично вважати своєю, на ті часи була чужою — тут стояла угорська армія, і це тоді була Угорщина.
– Радянська армія сюди наступала — 4-м українським фронтом, а тут оборонялися угорські війська. Румуни радянську армію пропустили через Трансільванію, а німці в Татрах стояли і тримали оборону від наступу 1-го українського фронту. Там, у Татрах, до речі, набагато серйозніші військові події були, ніж тут у нас, в Карпатах. Але у нас тут своя трагедія. Місцеві служили в угорській армії, вони воювали проти радянської. Але це до жовтня 1944-го, коли багато хлопців стали до лав червоноармійців, особливо ті, котрі мали 16-17 років. Хто втікав звідси, з Угорщини, хто йшов добровольцем. Зауважте, що з місцевих сімей, які були переважно багатодітними, мали по 7-10 дітей, часто траплялося таке, що старший брат воював проти молодшого, або ж батько проти сина. І це не поодинокі випадки. Не все так просто у нас тут, на Закарпатті, – закінчує Іван.
Він мені кричить: “Руки вверх!”, а я їх підняти не можу
Ще більш вражає Іванова історія про 90-літнього дідуся, який живе у Верхній Грабівниці. Він – один з небагатьох, на чиїх живих свідченнях про ті події, будуються гіпотези сучасних дослідників бункера.
– Цьому дідові тоді було 15 років. Він, як і більшість хлопчаків його віку, знав, що угорці зводять гігантську інженерну споруду біля села, але що там — не міг знати. Але він таки побував у бункері, у жовтні, 75 років тому, коли сюди зайшли радянські війська. Армійці зібрали сільських хлопчаків і першими запустили всередину. Очевидно, що боялися мінувань і хотіли на дітваках перевірити, де розтяжки чи міни. Дідо досі дуже добре все пам’ятає, каже, що вони тоді дуже зраділи, коли військові їх сюди запустили. Найкраще йому пригадується казарма з одягом, взуттям та їжею. Голодні, обідрані й босі дітваки надягли на себе угорську форму, набили кишені тушкованкою, сухарями та шоколадом, взяли рому, двоє з хлопчаків прихопили гвинтівку й кулемет — і отак за якийсь час вийшли з бункера. “Руки вверх!” – закричав на них вартовий, якийсь башкир, як пригадував дід. І був би пристрелив, якби не офіцер, який домізкував, що голодні і холодні діти просто скористалися чужим добром. Дідо згадував: “Він мені кричить, мовляв, руки вверх, а у мене всі рукави тушонкою напхані, я їх навіть підняти не можу!”
Вам також сподобається: ?
Проте радянські армійці змусили хлопчаків з’їсти при них усе, що ті набрали в бункері, – очевидно, боялися, що отруєне. Тримали після того ще понад годину, дідо каже, що також добре пам’ятає, бо весь час поглядав на вісім годинників, які знайшов у бункері і начепив собі на руку. Ну, а потім відпустили.
Дід розповідав і показував нам, де у яких кімнатах що тут було: де лікарня, де казарма, де склади зі зброєю, провіантом. За його розповідями, зокрема, ми й маємо відомості про те, як тут було тоді все облаштовано.
Угорці собі наворочили з “лікарнею”
– А могло бути таке, що угорці відходили і не замінували бункер? – питаю.
– Малоймовірно, бо тоді би ті тунелі ніхто не замуровував, – каже Іван Собран.
– Армія відступала, покидала позиції, і звісно, не хотіла, аби оборонною спорудою скористався ворог. Хоча, знову ж таки парадокс, цей бункер ніколи так і не був використаний як військовий об’єкт. Угорці самі себе зурочили, говорячи усім, що будують лікарню. Адже єдиний час, коли у цій місцевості тривали бої — усього два тижні — бункер служив лікарнею, тут було в околицях убито близько 800 чоловік, багато поранених. Але оборонної функції цей бункер не виконував жодного дня.
Хоча, виправляє сам себе Іван, він її виконав, але це була психологічна атака, залякування.
– Звісно ж, радянська розвідка знала, що тут 5 років іде будівництво, будується щось грандіозне, тому вони зі своїми танками навіть не сунулися в цьому напрямку, бо розуміли, що ніяка техніка сюди не пройде і не прорве угорську оборону. Вони пішли через Трансільванію, і змусили угорців капітулювати, – каже Собран.
Яке майбутнє у бункера?
Та хай там як, зараз про це можна можна хіба що згадувати. Наразі цей бункер — туристичний об’єкт, один із найзатребуваніших в області як в українських, так і в іноземних туристів.
– А починалося колись усе із вагончика біля входу в тунель, – пригадує Іван, який працює тут екскурсоводом 9 років.
Туристів багато, каже Собран, і потенціал у цього об’єкта дуже великий, тут можна робити усе, що стосується мілітарної тематики. А зараз вона дуже затребувана, каже Іван Собран. Він говорить, що наразі власники бункера мають намір взяти участь у грантовому проєкті однієї з програм транскордонного співробітництва, за ці кошти, каже, можна буде купити на аукціонах воєнні артефакти тих часів й урізноманітнити тунелі.
Регіональний експерт із туризму Олександр Коваль каже, що в ідеалі треба відновити бункер у первісному вигляді — з лікарнею, казармою, складами. Це в рази збільшить потоки туристів.
– Там можна відкрити інформаційний пункт із промоцією місцевих турпродуктів, позиціонувати бункер як місце перетину зелених маршрутів (вело-, кінні, піші походи), – каже Коваль. – Також тут варто популяризувати місцеву верховинську кухню, але треба пропонувати не те, що всі, а свої специфічні й унікальні страви. Заради цього туристи, проїхавши пост поліції у Нижніх Воротах, мають звертати на Верхню Грабівницю. Ми оцінюємо потенціал бункера у 40 тисяч туристів на рік. Це дуже гарний показник, – каже Коваль.
Також це місце варто просувати як майданчик для кіноіндустрії, бункер просто знахідка в цьому сенсі.
– Тут варто зробити залу для кіноперегляду, для проведення лекцій. Адже кращого місця для того, аби проводити історичні лекції на тему Другої світової годі й шукати. Гасло “ніколи знову” у цих підземних стінах звучатиме гучно, як ніде.
Редакція сайту вдячна Вам за те, що читаєте нас! Ми стараємося зробити наш вміст, максимально корисним для Вас!