А ви знали, що Нестор Махно – основоположник маневрової війни?

29 жовтня виповнилося 110 років від дня народження легендарного ватажка селянських загонів на півдні України у роки громадянської війни Нестора Махна.

Про це пише Гелій ЧЕРНИЙ, професор.

Радянські історики та літератори писали про «батька» Махна як про бандита, ворога радянської влади. Небагато хто згадував, що він був і її союзником у громадянській війні. Так, О. Толстой у книзі «Ходіння по муках» описав узяття Катеринослава махновцями, але повстанню робітників відвів головну роль і засудив ганебну, на його думку, втечу махновців.

Насправді Махно спершу був бойовим командиром у більшовиків, нагородженим ледве не першим після встановлення орденом Червоного Прапора, потім створив на сході України державу селян — Гуляйпільську республіку анархістів, що воювала проти білих і німців у союзі з більшовиками. На відміну від Української республіки, що не зуміла створити сильної армії, Махно досяг у військовій справі великих успіхів.

Його опорою були селяни степової України і частини півдня Росії. На території Катеринославської, Таврійської, Херсонської, Харківської, Полтавської, частково Новоросійської (Одеської), Київської, Чернігівської, Подільської, Курської і Воронезької губерній базувалися підпільні мобілізаційні пункти. При підході нечисленних регулярних частин Махно за лічені години у призначеному місці до них приєднувалося багато полків із тисяч озброєних кінних і піших селян.

Махно відкинув тактику позиційної війни на захоплення і утримання території, що панувала тоді. Уперше в нашому столітті він вів лише маневрову війну, обгрунтувавши її концепцію. Тухачевський, Гудеріан і де Голль схожі концепції подібної війни обгрунтували через 15—20 років опісля. Про внесок Махна у військову тактику та в історію Східної Європи можна судити за наступним прикладом.

Коли армія Денікіна, заволодівши Орлом, йшла на Москву, а частини Південного фронту більшовиків, крім Першої Кінної армії, були деморалізовані і серйозної відсічі дати їй уже не могли, в глибокому тилу білих Махно взяв Олександрівськ (Запоріжжя), Бердянськ, Маріуполь і загрожував Таганрогу, де розміщувалася ставка і головна тилова база білих. Денікін був змушений відкласти взяття Москви, зняти з фронту ударну армію Слащева і кинути її на Махна. Не менший внесок зробили махновці й у розгром Врангеля. Вони, а не червоноармійці, перейшовши через Сиваш, першими увійшли до Сімферополя.

Представником штабу Південного фронту у військах Махна був тоді Іван Дмитрович Черний (батько автора), і його спогади проливають світло на тактику махновців, завдяки якій погано озброєне і ненавчене військо домагалося великих успіхів. Перед майбутнім штурмом Криму він прибув після госпіталю до штабу Південного фронту. Раніше батько служив у Першій Кінній армії. Після взяття Ростова, незважаючи на заперечення Ворошилова, Будьонний призначив його комісаром дивізії. Заперечення були викликані тим, що Черний до того, як приєднатися до більшовиків, був толстовцем, і не всі їхні догми брав на віру.

Після укладення 2 жовтня 1920 року з представниками РРФСР у своїй ставці, місті Старобільську, чергового союзного договору, Махно направив на Південний фронт свою кращу кінну дивізію Марченка. Толстовські погляди і селянське походження визначили призначення Черного представником штабу фронту в махновських військах. Командуючий Фрунзе розумів, що більшовика-ортодокса із робітників анархісти не приймуть, а з колишнім толстовцем із селян порозуміються. А в ініціативності й хоробрості свого представника він не сумнівався: ці його якості були оцінені ще Будьонним.

У дивізії посланця Фрунзе прийняли добре, тим паче, що один із командирів, Павленко, виявився його старим другом: вони воювали на німецькому фронті в одному взводі. Черний швидко здружився із командиром дивізії Марченком і начальником штабу Гавриленком. Останній і посвятив його у сповідувану військами Махна концепцію «народної війни», розроблену ним разом з іншими штабістами і схвалену радою анархістів та самим «батьком».

Назва була зумовлена тим, що це була війна, яку веде сам озброєний народ, а не його правителі. Її стратегію і тактику визначили незвичні для фахівців умови. Головним було отримання перемоги з мінімумом втрат, як це, зазвичай, заведено у професійних військових (козаків), а не в арміях мобілізованих солдат. Озброєному народові перемога ціною великих втрат не потрібна. Тому не треба старатися знищити ворога. Перемога без втрат прийде, коли змусити його здатися в полон або втікати, а не захищатися до кінця.

Це визначило застосування єдиного ефективного способу досягнення перемоги — прориву або обходу, з виходом у тил, знищенням штабів та обозів і рухом далі. Оточити рухоме військо, що прорвалося, не можна: — воно знайде дірку в будь-якому кільці, а залишений позаду ворог без патронів і хліба довго воювати не буде. Ці ж аргументи на користь маневрової війни наводили потім у своїх роботах де Голль і Гудеріан.

Оборону ця війна відкидала. Захищають міста і фортеці генерали, а не народ, селяни. Припустимою є лише тимчасова рухома оборона, що прикриває відхід від сил переважаючого ворога. Для цього народний геній винайшов тачанку. Її кулемет, повернений назад, прикривав відхід вогневим валом.

Гавриленко стверджував, що тільки так воювали Наполеон і Суворов. І Кутузов також не оборонявся, а вивів армію, навіть здавши Москву. Наслідуючи їхній приклад, Махно всіх своїх перемог досяг такою тактикою. А бійців він беріг, оскільки, намагаючись воювати інакше, втратив би довір’я народу. Взяті міста не втримував, а залишав, поповнивши запаси зброї та отримавши контрибуцію.

Він сказав, що Марченко запропонував Фрунзе так розгромити Врангеля. Біла армія мала менше як 50 тисяч багнетів, а довжина фронту була більшою за 100 верст. Фрунзе мав майже трикратну перевагу, і тільки кінноти у нього було 40 тисяч. Якщо кинути її всю через Сиваш на Сімферополь, то білі залишать укріплення Перекопа й Чонгара і побіжать. Але Фрунзе запланував «надійну» лобову атаку цих укріплень. Гавриленко це рішення коментував так: «Йому і царським генералам солдатів не шкода. Одні загинуть, пришлють інших».

Черний пригадав, що при його призначенні Фрунзе відгукувався про тактику прориву в тил як про «партизанщину». На заперечення, що саме так воював Будьонний, коли прорвався на Кавказ, він відповів, що цю авантюру, яка випадково вдалася, він би не дозволив. Потім, за «неавантюрним» планом Фрунзе, тисячі героїв полягли під кулеметами біля Перекопа.

Незабаром до дивізії Марченка приєднався кулеметний полк Фоми Кожина і полки піхоти. Очолив ці сили командувач силами махновців на фронті Семен Каретник. Згідно з наказом Фрунзе йому належало перейти Сиваш, але не йти далі, а чекати взяття Перекопа. Хоч Фрунзе вважав, що махновці воюють «авантюрно», бойові дії вони почали грунтовно і навіть обережно. Всупереч наказу, Марченко відмовився послати через Сиваш кінний полк, за що Фрунзе облаяв його боягузом. Він послав спочатку розвідку, а полк увійшов у воду лише після її сигналу з іншого берега.

Переправившись, махновці, згідно з наказом, зупинилися біля берега, в голому степу. Коли білі почали підтягувати війська і вести артилерійський вогонь, їхня військова рада ухвалила рішення — щоб уникнути непотрібних втрат, вийти з оперативного підпорядкування фронту і самостійно йти на Сімферополь. Після цього Черний був змушений повернутися у ставку Фрунзе, а махновці разом із кримськими селянами, що приєднувалися до них, незабаром увійшли в Сімферополь. Але потім більшовики їх роззброїли, солдатів відпустили, а Марченка, Гавриленка та інших командирів розстріляли.

Ще перед форсуванням Сиваша вони не мали ілюзій щодо своєї долі. Марченко сказав Черному про те, що після розгрому Врангеля його буде розстріляно, але зробити нічого не може. «Батько» не вірить більшовикам, але змушений був укласти з ними союз, оскільки селяни їм вірять. А Марченко повинен виконувати наказ. Помилився він тільки у тому, що арештовував його не Черний, як він тоді передбачав. Фрунзе доручив це надійнішим, ніж колишній толстовець, людям. Про дружні взаємини Черного з махновцями ці «надійні» люди доповідали командувачу. Після взяття Перекопа його, від гріха подалі, було відіслано «в зв’язку із закінченням війни» в запасну кавалерійську дивізію, звідки прибув на фронт після лікування.

Хоч про концепцію «народної війни» не було публікацій і вона залишилася мало відомою, тактика ведення маневрової війни і Махна, й Будьонного скоро дістала оцінку фахівців. Її вдало використовував Тухачевський проти Колчака. В обхід фронту, з посадженою на підводи піхотою він за кілька днів пройшов 400 верст і вночі без бою взяв Омськ — «столицю» Колчака. А проти поляків він діяв так само, але невдало. Вони відрізали від баз постачання його малорухливу армію, що складалася в основному з піхоти. До того ж у Польщі ідеї «всесвітньої революції» не знайшли співчуття у місцевого населення.

Ці маневрові дії вивчали у військових училищах, включаючи Казанське, де в групі німців у 20-х рр. учився Гудеріан. Вочевидь, там він почерпнув свою ідею майбутній автор «бліцкригу», завдяки якому німці дійшли до Москви й Сталінграда. І американці застосовували тактику українського «бандита» в Кореї та в Іраку («Буря в пустелі»). А радянські генерали, як і Фрунзе, частіше застосовували «надійні» лобові удари.