«А давай этого за угол – и добьем»,- били суто «беркутівці».

“Били суто «беркутівці»: відтягнули назад метрів на 10, намагалися якнайбільше бити по обличчю. Потім підійшов ще один – узяв мене за шию. Я побачив, що у нього в руці металевий молоток, і він почав наносити мені ним удари теж по обличчю.”

Нестор – студент третього курсу, навчається у Львові, приїхав зі Стрия.

Повідомляє prefiks.win

«Моя історія розпочалася ще у Львові, коли я вперше прийшов до львівського пам’ятника Шевченку, де згодом зробили Євромайдан. Після цього я зрозумів, що потрібно їхати до Києва, тому що зараз панують революційні настрої. В той же день ввечері я собі знайшов компаньйона, повідомив батьків; на наступний день пішов в Університет, відпросився і поїхав до Києва. Перший раз, коли я приїхав до Києва був студентський Майдан; якщо чесно, він мене дуже розчарував, – тотальний лібералізм, нікому не зрозумілі гасла… Зворотній квиток до Львова у мене припадав якраз на той день, коли розігнали студентів. Люди починали вже самі потихеньку роз’їжджатися по домівках. На Майдані лунали гасла – без політики; революцію не можна зробити без певних політичних переконань. Але люди повернулися… Коли я був у поїзді мені подзвонив батько і розказав, що Майдан розігнали. Вдома я подивився, як це відбувалося – і був шокований спочатку, бо тим самим влада піддала стимул людям, все уже затихало. Я приїхав до Львова і після обіду вирушив знову до Києва.

Довелося бути учасником подій на Банковій. Людей тоді на мітингу було дуже багато, усі булим обурені за студентів. Я вважаю, що тоді можна було зробити усю революцію за один день. 

Мені влада не платила, але я брав безпосередню участь у сутичках з міліцією. Тоді нас лідери опозиції називали тітушками і провокаторами; я зрозумів, що з ці люди бояться відповідальності і з ними ніякої революції не зробиш. На наступний день я записався до охорони КМДА.

Коли почалися події на Грушевського у мене була сесія, але я дуже рвався до Києва і приїхав 23- го грудня. Вдень було спокійно, а ми стояли щоночі, тому що увесь час відбувались якісь сутички. 
Потім сформувалася «сотня Лева», вона, можна сказати, складалася з моїх друзів, знайомих, однодумців, тобто існувала ще до того, але вже на Майдані її по-майданівськи узаконили: мали сотню, сотника, певну дільницю охорони, тримали периметр. Починаючи з Нового року, я вже був у «сотні Лева.»

Всьоме приїхав до Києва 15 лютого. Тоді знову ходили чутки про зачистку Майдану, – я відпросився в Університеті і поїхав. А у вівторок вранці вишукувалась колона по Інститутській: різні сотні і наша в тому числі вирушили у Маріїнський парк. Простояли годину під час мітингу: грала музика, ходили депутати. Потім почалася провокація зі сторони тітушок. У відповідь наші хлопці почали кидати каміння, коктейлі. Міліція носила коктейлі тітушкам. Через деякий час почалися масштабні сутички, які продовжувалися приблизно години дві. Після цього настало невелике перемир’я. У той момент мені хтось подзвонив і сказав, що на Інститутській – справжня війна. Я покинув усе і пішов на Інститутську. Там було багато «беркуту». Коли я пробув там близько години, а там хлопці стояли зі щитами і зробили черепаху, один з них попросив мене підмінити його в першій шерензі. Я узяв щит і опинився крайнім біля стіни. Ми наступали «черепахою», а “беркут” помаленьку відступав. Я пам’ятаю, як градом сипалися гумові кулі, бруківка летіла, гранати, – на це все майже ніхто не звертав уваги, тому що і до газу, і до гумових куль вже звикли. Поки ми просувалися вперед я подивився у дірку в щиті і побачив, як кордон «беркуту» розсунувся і зсередини чоловік 200 летить на нас. Ми продовжували тримати «черепаху», а вони почали нас сильно закидати гранатами. Я подивився наліво і побачив, що деякі хлопці відступають, а я був біля стіни і позаду мене стояла велика клумба.. ще декілька секунд – і треба приймати бій. Я узяв щит, викинув біту… Перший «беркутівець», що підбіг до мене, мав дробовик і намагався вистрілити мені в обличчя. Це було на відстані півметра, але я сховався за щит. Маю рану на руці від гумової кулі, не пам’ятаю, можливо, саме тоді її отримав. Потім мене звалили на землю і почали бити. Били суто «беркутівці»: відтягнули назад метрів на 10, намагалися якнайбільше бити по обличчю. Потім підійшов ще один – узяв мене за шию. Я побачив, що у нього в руці металевий молоток, і він почав наносити мені ним удари теж по обличчю. Життя мені врятувало те, що я мав амуніцію: жилет, правда без броні, – я напхав туди каремат, – щитки на руках і ногах, шолом, великі тактичні окуляри. Оці окуляри і шолом, напевне, мене врятував. Після того як він наніс удари молотком, мене продовжили інші бити кийками. Болю вже не відчував тоді, але дуже запам’ятав коли бьють по нирках, – наче струм електричний пронизує. Я дійсно відчув усю силу нашого «беркуту»!! Відлупцювали, а потім один кричав до мене : “сними каску!», – я не став знімати, він ще раз повторив, – я знову не зняв, тоді він узяв мене за шолома і почав тягнути; тягнув десь 5 -10 метрів. До того моменту я свідомість не втрачав, але почав втрачати, тому що фактично мене душили і я розстібнув його, після чого ще раз отримав добряче по голові. Мене підняли, бронежилет зірвали, кишені повідривали, усе що було повідривали, а потім кричали: «бандера, ми тебя убьем, ти нам отработаешь американские деньги!», – забрали гаманець, телефон, побачили пропуск моєї сотні, де було вказано, що я зі Львова, – ще раз дали по голові за це. У мене в кишені був ліхтарик-електрошокер; один з «беркутівців» його побачив і сказав: «оо, сейчас тебя будем мучать». Намагалися увімкнути його, але не змогли переключити на електрошок, на моє щастя. Потім узяли попід руки і потягли. Мені дуже запам’ятався момент, коли ще один підійшов і зірвав з мене білу вервечку, -їх багатьом роздавали на Майдані, – і кинув під ноги.. Додам, що коли мене били, і не тільки мене, в їхніх очах вбачалась якась така звіряча ненависть, вони усе робили просто по-звірячому… Взагалі, як на мене, вони були неадекватні. 

Двоє мене повели до автозаку і один до одного говорили: «а давай этого за угол – и добьем», – я зрозумів, що мої справи дуже кепські. Я і без того майже втратив свідомість, але вирішив прикинутися непритомним. Тут якраз з’явилися двоє народних депутатів, здається Міщенко і Мельник, а збоку стояв і за цими подіями спостерігав полковник міліції. Один з депутатів до нього крикнув, чи він не бачить що оті звірі роблять, але він лише відмахнувся. Хотів би я зараз побачити отого полковника міліції!

Ці депутати мене якимись силами у «беркутів» відібрати і потягли до Верховної Ради. Там мені надали допомогу. Через деякий час визвали «швидку». Стало відомо про перші жертви… Там, на Інститутській, був і мій батько. Я до нього дзвонив багато разів і не міг додзвонитися, але він залишився живий, хоча і побили теж. 

У «швидку» я погодився лягти лише з народним депутатом, а коли відчинили двері – там лежав «беркутівець»; його хотіли звідти витягти, міліція прибігла, в них з депутатами почалася сутичка. А потім зловили машину, хоча водій і не дуже хотів зупинятися, але його ніхто не слухав. Він дуже просив нікому не казати, що він нам допоміг. Посадили мене і ще одного хлопця і відвезли у Будинок офіцерів. Там була страшна картина: усе в крові, поранені і навіть трупи. Знову ж таки якийсь депутат відвіз мене у «профспілки». Там мені позашивали усі рвані рани, видзвонили нарешті батька… Лікарям, що там надавали допомогу, потрібно поставити пам’ятник! А потім якийсь автомайданівець відвіз мене у офіс – підпільну клініку. Я там переночував, а наступного дня мене доставили в лікарню до Львова. 

Коли в лікарні дивилися по телевізору про те, як наших хлопців вбивають, то старші чоловіки навіть плакали, усім було шкода, що не можуть бути теж на Майдані.