Андрей Шептицький – зразковий нaцiонaлiст, пам’ять про якого Кpeмль ретельно затирав і cпoтвopювaв

Кожен кандидат на священство повинен був пройти курси з управління, городництва, садівництва, бджільництва і ведення господарства. Героїзація Степана Бандери працює на інтереси Москви. Україна повинна засвоїти більш академічний підхід до розуміння своєї історії воєнного часу.

Митрополит Андрей граф Шептицький (29 липня 1865, Прилбичі – 1 листопада 1944, Львів)

Повідомляє miysvit.pp.ua, із посиланням на likeme.pp.ua

25 жовтня 2016 року в американському журналі Foreign Policy німецький політолог Андреас Умланд опублікував статтю «Погана історія не робить друзями». Автор є прихильником вільної України.

Головна ідея статті полягає в тому, що правляча в Україні еліта взяла курс на надмірну героїзацію ультранаціоналістичної організації Степана Бандери і перетворення її на еталон патріотизму. З цією метою, за словами Умланда, «у 2014 році Інститут національної пам’яті передали групі відносно молодих активістів, про наукову кваліфікацію яких нічого не відомо.

З тих пір УІНП намагається обілити ідеологію і діяльність ОУН(б) часів Другої світової війни. Інститут підносить лідерів цієї групи – Степана Бандеру, Романа Шухевича, Ярослава Стецька, – як національних героїв, витканих із беззаперечного благородства.

У результаті у час, коли Україна намагається об’єднатися із Заходом, її ультранаціоналістичний рух, релікт військової епохи, користується офіційним визнанням як вершина патріотизму. Крім тривожних наслідків всередині країни, такий підхід загрожує підірвати вкрай важливі для Києва відносини із західними партнерами».

 Андреас Умланд вважає, що формування державної ідеології на основі популяризації бандерівського руху шкодить Україні – як з погляду внутрішньої консолідації, так і щодо налагодження дружніх стосунків з державами Європи.

 «Прославляючи українських націоналістів військового часу, Київ ризикує відштовхнути від себе західних союзників – саме тоді, коли найбільше їх потребує», – пише Умланд. У першу чергу така політика підриває українсько-польські стосунки: «Гостро усвідомлюючи російську загрозу, Польща нерідко виступає найбільш наполегливим захисником України в західних організаціях, зокрема, з питань безпеки. Варшава також залишається головним регіональним союзником Києва, оскільки найближчим часом Україна не може розраховувати на приєднання до НАТО чи ЄС. Однак якщо Київ продовжить співати дифірамби руху Бандери, він ризикує віддалити від себе і Варшаву. Україна повинна засвоїти більш академічний підхід до розуміння своєї історії воєнного часу – як це зробила більшість західних країн», – пише політолог.

1 січня 2016 року з ініціативи німецької влади в широкий продаж надійшло двотомне критичне видання «Mein Kampf» Адольфа Гітлера. Ця академічна праця підготовлена державним закладом – Інститутом сучасної історії в Мюнхені, який можна вважати аналогом Українського інституту національної пам’яті. Німецькі історики почали відверте дослідження ідеології, яка засадничо суперечить ідеології сучасної Німеччини.

Це – гарний приклад для дослідників українського націоналізму, який не зводиться до діяльності бандерівської організації. Хоча б тому, що вона виникла у 1940-му, тобто через 11 років після заснування Євгеном Коновальцем Організації українських націоналістів.

Про неї українці майже нічого не знають. Так само не мали можливості ознайомитися із засадничими працями з українського націоналізму засновників ОУН. Передусім йдеться про «Націократію» Миколи Сціборського і «Національний солідаризм» Осипа Бойдуника-Боярського. Також заслуговують на видання праці Євгена Онацького, Романа Сушка, Зиновія Книша, Омеляна Сеника, Олега Штуля-Ждановича та інших творців теорії і практики українського націоналізму.

Український національно-визвольний рух не обмежувався ОУН. Потребує дослідження діяльність Володимира Кубійовича – доцента Краківського (Яґеллонського) університету, професора Українського вільного університету у Празі. Не менш важливою для розуміння націоналізму є творчість філософа Микола Шлемкевича, а також Дмитра Паліїва – співзасновника найбільшої політичної партії довоєнної Західної України – Українського національного демократичного об’єднання.

Усі згадані вище особистості добре знали Європу й творили український націоналізм – інтелектуальний і лицарський, без руйнівного екстремізму й фанатизму. Проте й вони – лише вершина айсбергу українського націоналізму. А його істинна глибина і продуктивність – у житті й творчості митрополита Андрея Шептицького. Це зразок аристократичного і, водночас, народного націоналізму.

Церковну реформу митрополит розпочав у 1901-му зі створення системи добору талановитих кадрів та їх навчання в європейських університетах. Через 10 років Шептицький мав кваліфікованих однодумців, з якими можна було робити великі справи.

У вигляді національної Церкви де-факто він творив вільну Українську державу. Кожен кандидат на священство протягом двох років повинен був пройти курси з управління, городництва, садівництва, бджільництва і ведення господарства. Всі священики мали відкрити читальню, спортивне товариство, братство тверезості, громадську касу взаємодопомоги, благодійну касу. У результаті до Першої світової війни 60% господарських установ, кооперативів керували священики, а у інших – очолювали ревізійні комісії.

Шептицький запроваджував мікрокаси для громад. На їх основі постали близько 20 народних банків і 6 заводів. У Польщі українців було 16,5%, проте заснований священиками «Маслосоюз» контролював близько 60% експорту молокопродукції країни. Українці суттєво підвищили свій життєвий рівень. Згідно з націоналізмом Шептицького, духовно багаті люди мають бути заможними.

Церква засновувала і активно підтримувала молодіжні, військово-спортивні, просвітницькі, культурні та інші громадські організації. У вільній від більшовиків Україні сформувалася нова генерація українців. Вона і стала творцем феномену Української повстанської армії. Під час гітлерівської окупації Андрей Шептицький, ризикуючи власним життям, врятував від смерті сотні євреїв. Вдячна єврейська громада України в травні 2008 року визнала його Праведником. 

Оце і є український націоналізм – продуктивний, творчий, просвітлений. Він найбільше лякав Сталіна. Тому над компрометацією Андрея Шептицького працював цілий відділ при НКВС. Цей націоналізм багатьох лякає й сьогодні. Бо на тлі Шептицького діяльність сучасних політиків і церковників часто виглядає жалюгідною імітацією і саботажем.

На завершення своєї статті Андреас Умланд пише – героїзація ОУН (б) працює на інтереси Москви: «Це спрощує російським пропагандистам завдання зобразити Київ фашистським лігвом. Зрозуміло: початий у 2014 році напад Путіна на українську державу став однією з головних причин того, що країна почала звеличувати власних націоналістичних героїв. Однак чим більше українська офіційна історіографія відходить від прийнятих на Заході позицій, тим легше Путіну перетягувати на свою сторону нерішучих і сіяти сумніви серед друзів Києва».

Виникає запитання: чому просувається ОУН (б), яка розколює Україну і псує її стосунки з західними союзниками, передусім Польщею, натомість вигідна Москві? Відповідь: тому, що це – прояв гібридної війни.

«Революційну ОУН» у лютому 1940-го заснував Ріхард Яри – агент НКВД з 1926 року. Головним її завданням була фізична ліквідація керівництва і активу Організації українських націоналістів, очолюваної Андрієм Мельником. До червня 1941-го бандерівці знищили до 400 активістів ОУН. Після початку німецько-російської війни рахунок пішов на тисячі. Зокрема, 30 серпня 1941-го в Житомирі бандерівці убили Миколу Сціборського і Омеляна Сеника.

Ліквідувати українське націоналістичне підпілля Москві допоміг шеф Служби безпеки ОУН(б) Мирон Матвієйко. 19 червня 1958 року Указом Президії Верховної Ради СРСР його помилували і обдарували квартирою в Києві. Він помер у 1984-му на 71 році життя.

Ріхард Яри у 1945 році в окупованій радянськими військами Австрії був визнаний «жертвою нацизму», отримав підтвердження в правах на нерухомість і навіть компенсацію. Його часто бачили з радянськими офіцерами. Пізніше він придбав садибу площею понад 220 га, де займався господарством, створив конеферму і школу верхової їзди. Помер 1969-го на 72 році життя.

Оце і є відповіддю на невисловлене запитання Андреаса Умланда про те, чому педалюється «Проект Бандера» як еталон українського націоналізму. Це – давня московська спецоперація.

Що робити українцям? Як посилити внутрішню єдність і знайти у світі нових друзів? Скористатися порадою Андреаса Умланда: «Засвоїти більш академічний підхід до розуміння своєї історії воєнного часу і не втікати від реальності – як це зробила більшість західних країн».   

Ігор КАГАНЕЦЬ, футуролог