Не бійся. І не плач. Але й не забувай. Нічого не можна забувати. Забув – програв.

— Боляче?

— Умгу… — я знову заплакав. Цього разу не скільки від болі, скільки від образи. Старий лікар зітхнув і помазав гулю якоюсь зеленою жижею.

Повідомляє prefiks.win

— Це мазь з коріння бадана, листя подорожника і шэрээ*. Загоїться, як на собаці. — я хлюпнув носом.

***

Вони знову очікували мене на автобусній зупинці. Цирен, Беліґто і Сашка-Кірпіч. Його так прозвали, бо в нього обличчя було руде, немов цегла. Не обличчя, а суцільне ластовиння. Вредний він був як холера. Циря з Беліком йому завжди в писок дивились, і слухались свого ватажка як собаки.

До мене домахувались регулярно. А що? Я дрібний, і здачи ніколи не даю. Зручна мишень для цькування.

От і цього разу.

— Ей ти, аує! Іді сюда! — я втягнув голову у плечі і прискорив крок. Підійти не дозволяла гордість, вона ж і не дозволяла пуститись навтьоки. Хіба крок прискорив, ніби зробив вигляд, що не помітив розбишак. 

я втягнув голову у плечі і прискорив крок. Підійти не дозволяла гордість, вона ж і не дозволяла пуститись навтьоки. Хіба крок прискорив, ніби зробив вигляд, що не помітив розбишак. 

— Ей ти, глухарь, іді сюда! Лукайся давай!!! — Кірпіч не любив, коли його не слухали. Я не реагував. Почувши за спиною тупіт, я подумав: «от і все». Але тікати все одно не став. Однаково це нічого б не дало. 

— Ти чо, баран, опупєл штолі, налім*? — Кірпіч вхопив мене за рукав. Я вирвав руку, зупинився і з-під лоба подивився на Сашка — Філкі* маєш?!

— Ні. 

— Чо ти піздіш, баран?! — короткий удар під дих і я склався навпіл. Циря і Беліґто вхопили мене за руки і розігнули. Дихати стало неможливо і я хапав повітря, наче риба, котру щойно витягнули з холодного Байкала. — Штоби завтра билі, ну?! — Кірпіч ще раз вдарив мене під дих. Два його поплічники відпустили мої руки і я грохнувся на землю. Йому здалось, що мені замало. Він цикнув слиною крізь зуби і додав копняка ногою — Знай, с-сука! — удар прийшовся рівно над лівим оком.

***

Чімітдорж всівся за свій низенький столік і поглядом наказав мені сісти навпроти. Розпочались заняття, тож гаяти часу було не можна і я відкрив підручник.

В голові шуміло і тібетська просто не лізла в голову, як ковдра вперто не хоче вилізати у підодіяльник.

— Чому ти не захищався? — Багша подивився на мене з-під черепашачих повік, — Ти знаєш кхаб-цзу*.

— Я не можу використовувати це для самозахисту. — пробубонив я, — Коли когось ображають, то можу захистити, але сам себе не можу…

— Не хочеш використовувати знання на шкоду?

— Ні. Я просто боюсь.

Стартй монах пожував губами, потім піднявся і підійшов до вівтаря. Там, за танкою* із зображенням однієї з форм Будди Амітабхи, Амітаюса*, сторчав якийсь дерев’яний корінець. Чімітдорж потягнув за нього і я аж підскочив від несподіванки – в руках старого будійського монаха була ікона Володимирської Божої Матері.

Старий ніжно, як дитину, тримав її в руках. Потемнілий від часу образ було оправлено у срібний оклад. На на іконі малий Ісус припав щокою до щоки Марії. Дуже дивно було спостерігати християнську ікону у келії буддійського монаха. Я запитально подивився на Вчителя.

— Вона врятувала мене. — сказав Чімітдорж. Точніше буквально врятувала мені життя. Я тоді міг втікти, врятуватись, але не чомусь не втік, хоча була така можливість. Але я не зміг. Не зміг захистити себе… Як і ти. Побоявся. — І старий розповів неймовірну і водночас, дуже сумну історію.

— І старий розповів неймовірну і водночас, дуже сумну історію.

***

Влітку 1929 року, влада Бурят-Монгольської АССР активно боролась з «паразитуючим на тілі робочого класу елементом». Тобто з духовенством. Червоні загони звозили у Верхнеудинск, (так тоді називався Улан-Уде) шаманів, буддійських лам, священників старообрядців, старшин безпоповців і православних священників. Усіх їх протягом кількох днів, більшовики розстрілювали у нижньому ярусі собору. Трупи вночі звалювали просто у річку поруч.

— Мені було тоді десять років і я був хувараком*. Нас привезли з Чесану* і всю ніч тримали на нижньому поверсі. Нас було загалом сорок-п‘ятдесять. Різних. Удган* були. Старовіри були з безпоповців. Старовірські священники, православні… Тільки з нашого монастиря «Гандан Чоймпеллінґ» лам було п’ятнадцять чоловік. Серед них і Очір-лама. Той самий, що літати вмів*… — Чімітдорж тяжко зітхнув і закрив очі. 

— А що було потім?

— А вночі неочікувано зайшли солдати, підняли нас на ноги і просто почали стріляти. 

— Бурхан-багша!*…

— Поряд зі мною стояв православний священник з Посольского монастиря, отець Варсонофій. В нього в руках і була ця ікона. У останній момент він примудрився засунути її мені під одяг. Куля потрапила у срібний оклад, бачиш? — у лівому куті ікони й справді була кругла дірка з вм‘ятиною, — Вона мене і врятувала. 

— А що було потім?… — спитав я ледве дихаючи. Чімітдорж помовчав ще трохи і продовжив:

— А потім тіла виволокли назовні і скинули у річку Уду. Дехто був поранений, і одразу пішов на дно. Я з іконою відплив нижче по течії, у Селенгу, і потім виліз на берег. А потім втік до людей з роду Харгана. Там і влаштувався чабаном, поки не потрапив до Пунцоґ-лами, свого наставника. Він тоді пісарем працював, бо грамотний був, бач… — я хлюпнув носом, — А ікону я зберіг. Вона врятувала мені життя.

Дерев‘яна, а диви, затримала кулю… Тепер це і буддійська святиня.

***

У моїй голові розірвався шаблон, і його уламки остаточно перевернули моє стале уявлення про те, що я звик вважати непорушним: червоні прапори стали кривавими, православні хрести стали поруч з буддійськими ступами, а мої вчорашні вороги не такими страшними.

Чімітдорж ніби вловив мої думки. Він подивився на мене з-під повік, що нагадували листочки бурого, зім‘ятого паперу і спокійно, але твердо сказав: 

— Не бійся своїх ворогів. Не плач над своїми поразками. Твої поразки, насправді, дадуть тобі відчути смак перемоги. А твої втрати навчать тебе цінувати те, що ти маєш. Так, здається, говорить твій Наґаса*? — Вчитель хитро посміхнувся, — Не бійся. І не плач. Але й не забувай. Нічого не можна забувати. Забув – програв.

***

…Присв‘ячується Героям Небесної Сотні.

————

*шэрээ – секрет овечої вовни. Те ж саме, що й ланолін.

*«налім» – глузливе призвісько бурят, за недостатньо нерозвинену рослинність на обличчі.

*«філкі» – гроші 

*кхаб-цзу – мистецтво впливу на м‘язи. Докладно про це у оповіданні «Пропомсту»: https://www.facebook.com/100000243415384/posts/2441174159234007

*танка – зображення буддійських святих, або релігійних сцен на свитках з паперу чи шовку.

*Будда Амітаюс, (з санскриту буквально «Безмежне життя»), виступає у якості посвяченого сина Амітабхи і є головою сімейства Падма (або «лотосового сімейства»). Будди Амітаюс звертаються у молитвах про довге і щасливе життя, а також про здоров’я та статок.

*хуварак – учень-послушник

*Чесан – улус Кіжинґінського аймаку

*Удган – жінка-шаман.

*Очір-лама, наставник Пунцоґ-лами, Вчителя Чімітдоржа. Про цього я згадував у оповіданні «про неймовірні історії від Чімітдорж-лами»: https://www.facebook.com/100000243415384/posts/2287836334567791?sfns=mo

«Бурхан-багша!» (бурят-монгольськ.) – дослівно «Божество-наставник!» вигук, на кшталт «Боже мій!».

*Наґаса – дідусь.

———
На фото: перший ліворуч у нижньому ряду – Очір-лама. «Монах, котрий вмів літати».