ОКСАНА ЗАБУЖКО: І ТУТ Я ВИТЯГАЮ СВІЙ АВТОМАТ КАЛАШНІКОВА І ГОВОРЮ: «АХ ВИ Ж К*РВИ! ВАМ ПАМ’ЯТЬ ПОВІДРУБУВАЛО?”

Письменниця Оксана Забужко розвінчала тезу що до мови спілкування в українських містах у радянський період. В інтерв’ю виданню opinion.ua вона розповіла, що в 60-ті роки всі міста центральної України розмовляли українською, проте політика поборника зросійщення, комуністичного очільника радянської України Володимира Щербицького у 1972 —1989 роках призвела до панування російської у житті українців.

«Усім сільським дітям, які приїхали із села в місто вчитися в 1970-80-ті, розказували, ніби «в Украине города всегда говорили по-русски». І тут я витягаю свій автомат Калашнікова і говорю: «Ах ви ж курви! Тому що в 60-ті роки ще, даруйте, всі міста Центральної України розмовляли українською! А станом на 90-ті вже всі вони були «русскоязычные». Місто Черкаси, наприклад, заговорило російською за одне покоління. Щербиччина – це ж не «дисидентів заарештували», це цілий комплекс політтехнологій із перетворення українців на «новую историческую общность людей – советский народ», – розповіла вона.

Повідомляє prefiksblog.co.ua

Забужко як приклад таких технологій навела створення в Україні великих підприємства із запрошенням працівників з усього Союзу.

«У кожному українському місті створювалось одне «градообразующее предприятие союзного значения» і туди з’їжджалися з усього Союзу. Школи, відповідно, ставали російськомовними. За одне покоління все «місцеве» забивається під плінтус. Через 20 років – «вас тут не стояло». А ще через 20 років приїжджає якийсь умовний Діма Кісільов, і починає тут керувати каналом і розповідати, що «всегда в Украине города были русскоязычные». І діти, вирослі на цих асфальтах, вже забули українську», – відзначила вона.

«Я робила такі маркерні спроби заміряти «крок пам’яті» по киянах: а хто пам’ятає, що було на місці Будинку профспілок? Якщо повісити фотографію, то старше покоління пригадає: о, мене сюди на музику водили, а мене в художню студію… Але ніхто не завив і не закричав, не ввімкнулась у міста пам’ять навіть після того, як цей проклятий Будинок профспілок згорів! Не чула про жоден проект, щоб відбудувати знищену Щербицьким ради нього пам’ятку. Ніхто не згадав про знищення історичних пам’яток за Щербицького під приводом змагання між Києвом і Москвою за звання «образцового города». А вся та «реконструкція» 75-76 року – це була візуальна зачистка нашої пам’яті. Знищували все, що збереглося в історичному центрі після вибухів 41-го року на Хрещатику, після пожежі. І, на хвилиночку, на місці цього самого Будинку профспілок прекрасно зберігся і стояв той самий дім Дворянського собранія, у якому й відбувалися всі засідання знаменитого ЛАО – Літературно-артистичного товариства. Я пам’ятаю, коли ця будівля була Будинком вчителя, і мама мене туди водила. Там був зал із найкращою в Києві акустикою. Там Лисенко давав свій перший концерт, коли приїхав із Ляйпціга, там усі свої реферати Леся Українка читала в «общєствє», усі українські вистави «театру корифеїв» в переповнених залах ішли. Цей величезний будинок, колись «серце українського модерну», займав увесь квартал. І він дуже заважав Києву бути «образцовым советским городом». Тому його просто взяли й демонтували в 1975 році. І поруч був ще маленький будинок Гудовського, того фотографа, у якого Шевченко зупинявся у свій останній приїзд до Києва й фотографувався – там була перша київська фотографія з 1858 року. Знищили. І Шевченко не оборонив. Меморіальні дошки не оборонили. Усе знесено. «Вас здесь не стояло». Зачищалася пам’ять на такому рівні, як зачищають зараз в ДиНиРи. Пам’ятаєте, перше, що вони там зробили, – це пам’ятник Голодомору зруйнували? Отак і Київ – візуально змінювали. Я розумію, що ця зачистка українського Києва йшла ціле століття. І той Київ, який я підлітком пам’ятаю, уже був мертвим містом – це вже той, про який розповідають сьогодні, теж із російської подачі, яке там «вкусное было мороженое», бо більше про нього розповісти нічого. У тодішньому Києві українська інтелігенція після всіх арештів була дуже застрашена. Вона просто заховалася під плінтус. До такої міри, що на вулицях ми всі вже розмовляли російською», – резюмувала письменниця.

Забужко відзначила, що фрази на кшталт «півкраїни говорить російською» є досить маніпулятивними.

«… може вийти Саша Ройтбурд і сказати, що «полстраны говорит по-русски». Емоційно я, звичайно, можу захотіти йому дати в фізіономію, тому що я знаю, що це брехня. Але оце ляпання зі стелі про «полстраны» – і ніхто за свої слова не відповідає, – це ж тому, що об’єктивних цифр немає. От Путін може сказати «17 миллионов русских», а може сказати 70 – і все, «а ти докажи», як це вони називають», – додала вона.