Правління князя Володимира. Що ми знаємо про територіальне зростання Київської Русі?

Після смерті Святослава між членами династії Рюриковичів почалася боротьба за владу. Олег і Володимир не хотіли визнавати великим князем київським свого старшого брата Ярополка. У свою чергу, той, підбурюваний старим воєводою Свенельдом, що служив ще Ігореві та Ользі, вирішив приборкати братів і стати єдиновладним володарем Русі. У 977 р. Ярополк вирушив із військом у Деревлянську землю, щоб відібрати її в Олега. Олег програв битву зі своїм старшим братом і загинув.

Володимир, який у цей час правив у Новгороді, щоб не повторити трагічної долі брата, утік до Швеції. Звідти він повернувся із сильною варязькою дружиною і рушив на Київ. Унаслідок нетривалої війни між братами Ярополк загинув, і великим князем київським став Володимир.

Повідомляє likeme.pp.ua

Князювання Володимира Великого (980-1015) вважається початком розквіту Київської Русі. Це був один із найяскравіших політичних діячів Європи того часу.

Хронологія правління князя Київської Русі Володимира Великого.

Князь Володимир (дата народження невідома — 1015) був позашлюбним сином Святослава й рабині-ключниці його матері Малуші. Ще хлопцем був посаджений батьком у намісники Новгорода. Переміг у боротьбі між братами за батькову спадщину й у 980 р. став єдиновладним правителем Русі. У роки його князювання в загальних рисах завершилося формування державності Київської Русі. Князь Володимир був видатним державним діячем, увійшов в історію як видатний політик, адміністратор і реформатор. Найголовнішою заслугою князя Володимира вважається запровадження на Русі християнства. У кінці життя проти Володимира постав його син Ярослав, що був намісником у Новгороді. Під час підготовки походу проти нього Володимир раптово помер.

Володимир залишив у літописі пам’ять про себе як про людину імпульсивну та енергійну, що залюбки вживала життя (“Русі єсть веселіє пити”), але також знала як зосередити всі сили для однієї мети. Володимир у внутрішній політиці обрав інший шлях, ніж його попередники. Його мати, Малуша, походила із слов’янського роду, то ж Володимир близько стояв до місцевих “лучних людей” і на них спирався. Найвпливовішою людиною був брат Малуші, Добриня, що був, імовірно, посередником між князем та київською земельною аристократією. Цей клас займав щораз більше і вагоміше становище у країні.

Сам Володимир користувався ще допомогою варягів у боротьбі з Ярополком, але не допустив їх до престолу. Літопис оповідає, що варяги, здобувши Київ, заявили князеві: “Це город наш, ми його здобули і хочемо взяти окуп в них, по дві гривні за чоловіка”. Але Володимир не дозволив грабувати міста, наказав варягам чекати місяць, а тоді не дав нічого, очевидно, сам зібравши собі військо. Варяги побачили, що князь не дозволить собі верховодити, і попросили дозволу йти на службу до Візантії”. Володимир відправив варягів до Константинополя служити візантійському імператору. Своїх дружинників князь посадив намісниками в багатьох містах Русі.

Князь Володимир зосередив у своїх руках неподільну владу. З його приходом до влади почалася нова епоха в історії Київської Русі. Варязькі князі вже не дивилися на Київську Русь як на об’єкт своїх зазіхань чи країну, яку можна і надалі грабувати, а як на сильну могутню державу. Володимиром було запроваджено новий підхід в управлінні державою. На відміну від попередників, Володимир в першу чергу звертав увагу на добробут, а не загарбання нових володінь і збір данини. За князювання Володимира Русь почала розвиватися вже як цілісна держава.

Правда, на початку правління Володимир мало чим відрізнявся від попередників. Він, наприклад, надавав численні привілеї дружинникам, підтримував язичницькі культи, ходив воєнним походом на плем’я в’ятичів, поширив свою владу на слов’янське плем’я радимичів. У 981 р. Володимир відвоював у поляків територію Червенських міст (Волинь, Червень, Белз і Перемишль). До Русі було приєднано землі в басейні Західного Бугу. Незабаром тут було збудовано фортецю Берестя, а на Волині засновано нове місто Володимир. Упродовж 981—982 рр. князь двічі приборкував в’ятичів, а пізніше — радимичів і білих хорватів.

З вищезазначеного видно, що Володимир значно підвищив свій авторитет серед населення. Він дуже дбав про популярність серед громади, давав щедру допомогу незаможному населенню – “по Києву розвозили цілими возами харчі, а на своєму дворі влаштовував бенкети для бояр, урядовців і визначних людей, на які спиралася його влада.

Все ж, головним у правлінні Володимира було не це, а його реформи, які змогли піднести Русь, зробити її високорозвиненою європейською державою.

За часів Володимира під владою київського князя опинилися всі східнослов’янські землі. Завершився процес формування державної території Русі.

Внутрішньополітичні перетворення князя Володимира. У своїй діяльності Володимир докладав багато зусиль для розбудови державності Київської Русі. Близько 988 р. він здійснив адміністративну реформу. Князь позбавив влади місцеву племінну знать і посадив у княжіннях намісниками своїх десятьох синів. Відтоді в життєво важливих осередках Русі перебували провідники волі великого князя київського зі своїми дружинами. Князь провів також судову реформу, запровадивши «Устав земляний» — нове зведення норм усного звичаєвого права, що базувалося на давніх звичаях і традиціях східних слов’ян.

Замість далеких походів Володимир зосередився на захисті власних володінь. Щоб протистояти загрозі з боку печенігів, він збудував розгалужену мережу укріплень, а також нові міста на південь від Києва. Оборонні війни, на які почав звертати увагу Володимир, лише сприяли зміцненню кордонів Русі.

Майже безперервна боротьба Володимира з печенігами, які чинили напади на Русь, обумовила необхідність здійснення воєнної реформи. Замість найманців-варягів князю стали служити «мужі кращі» зі східнослов’янських союзів племен, а південні кордони було зміцнено величезною за розмірами системою укріплень, відомою як «Змієві Вали».

«Змієвими валами» називали оборонні лінії, які захищали Київ із півдня, сходу й заходу, протягаючись майже на тисячу кілометрів уздовж проток Дніпра. Назва походила від легенди про богатирів, які боролися з велетенським змієм, що нападав на слов’янські землі. Вони, начебто, запрягали змія в плуг й орали гігантські борозни, доки він не сконав.

Археологи, дослідивши залишки «Змієвих валів», установили, що переважну більшість із них збудовано за князювання Володимира. Висота валів досягала 10 м, їх доповнювали дерев’яні фортеці з баштами й стінами, але вони не збереглися.

У фортецях постійно перебували загони дружинників. Роз’їзди дозорців або богатирів, як їх називали в билинах, несли в степу «заставу богатирську» й попереджали гарнізони фортець про появу ворога. Для того щоб дійти до Києва, печенігам необхідно було здолати чотири бар’єри, розташовані на річках Сула, Трубіж, Остер й Десна та Стугна. Між Києвом та останньою оборонною лінією на Стугні було збудовано місто-табір Білгород, де зосереджувалися резервні сили. Фортеці на оборонних лініях стояли на відстані 15—20 км одна від одної. Про наближення ворога сусідів повідомляли за допомогою диму або вогню із сигнальних веж.

Дуже багато зусиль було витрачено на укріплення південного кордону. Печеніги, які вже за князювання Ігоря та Святослава зайняли чорноморські степи, дійшли тепер до того, що безперервно нападали на прикордонні оселі, захоплюючи навіть час від часу Київ. Літопис вказує: “Була боротьба велика безперестанку”. Про героїчні змагання українського населення з південним степовим ворогом залишилися напівлегендарні свідчення, наприклад, про облогу Білгорода, коли міщани перехитрили печенігів, ніби мають великі запаси поживи. Володимир особисто на чолі своєї дружини обороняв кордон, зустрічаючи печенігів то під Києвом, то під Переяславом.

Князь також був змушений організувати оборону в інший спосіб: побудувати оборонні укріплення. Він почав розбудовувати прикордонні фортеці. Було побудовано низку городів над річкою Стугною на південь від Києва і над Десною, Трубежем, Сулою на Лівобережжі. Залишки цих укріплень збереглися і по сьогоднішній день. Така система укріплень нагадує римський лімес. Можливо, Володимир проектував його на основі візантійських фортифікацій. Відтак, оборонна політика Володимира сприяла визнанню Київської держави.Говорячи сучасною мовою, оборонна реформа сприяла підвищенню статусу Київської держави в очах світової спільноти.

Багато уваги Володимир приділяв розбудові свого стольного міста Києва. На початку його князювання розпочалося будівництво нової міської фортеці «міста Володимира» площею в 10 га. Центральну частину міста, або Гору, оточили високі земляні вали з дерев’яними баштами. До нього прилягали укріплені передмістя, найбільшим із яких був Поділ.

Володимир особливо дбав про розвиток та добробут власної дружини. Літопис передає характерний епізод. Одного разу дружина почала нарікати для князя: “Лихо нашим головам – мусимо їсти дерев’яними ложками, не срібними”. Тоді князь наказав викувати для дружини срібні ложки і при тому сказав: “Сріблом і золотом не здобуду дружини, але дружиною здобуду срібло і злото!”. Цей епізод показує, що Володимир особливо дбав про боєздатність і благополуччя війська. То ж значення цієї реформи саме собою очевидне – адже без боєздатної армії годі було думати про свій авторитет, а значить, про перетворення Русі на могутню державу.

Запровадження князем Володимиром християнства на Русі. На початку свого правління Володимир здійснив першу релігійну реформу. Він спробував реформувати язичництво, проголосивши Перуна верховним богом країни. Проте стара віра не відповідала новим відносинам у суспільстві. До того ж, у тогочасному християнському світі східних слов’ян часто називали принизливим прізвиськом «варвари». Імовірно, усе це спонукало князя Володимира охрестити Київську Русь.

Вирішивши охрестити населення своєї держави, Володимир зупинив свій вибір на християнстві візантійського зразка. Здійсненню задумів князя посприяв збіг обставин. Візантійський імператор Василій ІІ звернувся до Володимира з проханням про військову допомогу для придушення бунту. Київський князь погодився за умови, якщо сестра імператора Анна стане його дружиною. Складність ситуації примусила Василія ІІ погодитися на це, хоча за традицією візантійські принцеси виходили заміж лише за рівних собі осіб.

Однак, після того як військо київського князя допомогло імператору придушити заколот, Василій ІІ відмовився віддати свою сестру за Володимира. Для того щоб примусити Василія ІІ виконати обіцянку, князь Володимир у 988 р. захопив місто Херсонес (Корсунь)— оплот візантійського панування на Кримському півострові. Імператор був змушений виконати умови угоди, але зобов’язав Володимира перед шлюбом з Анною охреститися, оскільки християнка не може стати дружиною язичника. Князь погодився на це.

Після охрещення Володимира візантійськими священиками в Херсонесі він узяв шлюб з Анною. Ця подія започаткувала процес хрещення Київської Русі.Повернувшись до Києва, Володимир організував хрещення населення своєї столиці.

   Розповідь Нестора-літописця в «Повісті минулих літ» про хрещення киян»

«І коли Володимир прибув, повелів він поскидати кумирів — тих порубати, а других вогню оддати. Перуна ж повелів він прив’язати коневі до хвоста і волочити з Гори по Боричевому узвозу на ручай, і дванадцятьох мужів поставив бити його палицями… І коли ото волокли його по ручаю до Дніпра, оплакували його невірні люди, бо іще не прийняли вони були хрещення. І приволікши його, вкинули його у Дніпро… Потім же Володимир послав посланців своїх по всьому городу, говорячи: «Якщо не з’явиться хто завтра на ріці — багатий, чи убогий, чи старець, чи раб, — то мені той противником буде» … А назавтра вийшов Володимир з попами цесарициними і корсунськими на Дніпро. І зійшлося людей без ліку, і влізли вони у воду, і стояли — ті до шиї, а другі — до грудей. Діти ж не відходили од берега, а інші немовлят держали. Дорослі ж бродили у воді, а попи стоячи молитви творили».

Пізніше почали здійснювати хрещення населення інших земель Київської Русі. У літописі Нестор розповідає про всі події, пов’язані із запровадженням християнства під 988 р., проте дослідники вважають, що вони відбувалися впродовж 988—990 рр.

На фото: монети Володимира Великого, який розпорядився карбувати золоті та срібні гроші – золоті монети “златники” і срібні монети – “срібники”. На аверсі цих монет поміщено зображення Володимира, а також напис: “Володимир на столі, а се його злато (сребро). Ця реформа дозволила значно зміцнити не тільки фінансове становище Київської Русі. Власні гроші є однією з ознак державності.

За наказом князя Володимира, у Києві протягом 989—996 рр. було збудовано церкву Богородиці. Це був перший на Русі кам’яний храм, збудований руськими та візантійськими майстрами. На утримання церкви князь віддавав десяту частину своїх власних прибутків, тому її називали Десятинною. Ікони, хрести і церковний посуд для храму Володимир привіз із Херсонеса. У Десятинній церкві, за рішенням князя Володимира, у кам’яному шиферному саркофазі було перепоховано останки княгині Ольги. Тут також було поховано самого Володимира і його дружину — візантійську принцесу Анну. Десятинну церкву було зруйновано під час монголо-татарської навали.

Однак русичі неохоче відмовлялися від віри батьків і дідів, тому християнізація Київської Русі розтяглася на кілька століть. Прийняття християнства мало важливе історичне значення для подальшого розвитку Київської Русі.

Християнство сприяло руйнації залишків родових відносин у східних слов’ян, зміцненню князівської влади, визнанню її права на панування. Водночас християнство стверджувало рівність усіх перед Богом.

Прийняття християнства долучило Київську Русь до кола цивілізованих держав свого часу. Воно зміцнило міжнародний авторитет Русі, відкрило перед київськими князями можливості для встановлення рівноправних зв’язків із європейськими країнами.

Християнство спричинило поступові докорінні зміни у світорозумінні східних слов’ян, стало підґрунтям формування якісно нових підвалин у культурі, на яких розвивалися писемність, освіта, література, мистецтво тощо.

Саме для того, щоб світ дізнався, що Київська Русь стала новою християнською державою, уперше розпочалося карбування власних золотих і срібних монет. На цих «златниках» і «срібниках» було зображено князя Володимира з атрибутами влади (у короні, сидячи на троні) та з хрестом у руці. На зворотному боці монет карбували «тризуб» — герб князя.

Зовнішня політика князя Володимира. Князь Володимир був сильним і войовничим правителем, який провадив активну зовнішню політику. У відносинах із сусідніми державами він використовував як військову силу, так і дипломатичні контакти.

Зокрема, як ви вже знаєте, князь відвоював у Польщі загарбані нею Червенські міста. Він також завоював землі ятвягів — дикого, але мужнього литовського племені, яке мешкало в лісах між Польщею і Литвою. За свідченням ісландського літописця, Володимиру сплачували данину всі племена, що мешкали від Німану до Фінської затоки.

Київ за князювання Володимира підтримував зв’язки із Заходом, започатковані ще Ольгою. Двічі відвідували київського князя (у 988 та 991 рр.) посли Папи Римського. У 994 та 1000 рр. посольства Володимира їздили до Риму. Відбувалися неодноразові обміни посольствами з Німеччиною.

Прагнучи захистити південні кордони Київської Русі, крім воєнних походів проти печенігів, князь уклав мир із болгарами. Вони урочисто обіцяли жити з Києвом дружно і підтвердили свої слова клятвою: «Хіба тоді порушимо договір свій, як камінь плаватиме, а хміль тонутиме у воді». У своїх відносинах із Візантією князь Володимир прагнув налагодити добросусідські взаємини, які ґрунтувалися на спільній вірі. При цьому він успішно запобіг спробам візантійців зробити Київську Русь залежною від себе державою. Налагодивши зв’язки з Папою Римським, він змусив Візантію, яка не бажала розширення сфери його впливу на Русь, ставитися до русичів, як до рівних.

Знову порушуючи традицію попередників, він звернув свій погляд на Захід і також додав до своїх володінь землі сучасної західної України. Можливо, в цьому є один негатив, адже цим було покладено початок довготривалому суперництву з поляками за цей регіон.

Важливими були також і зв’язки з західними племенами. Західні племена – дуліби, хорвати, тиверці, вже за Олега були у зв’язках з Києвом, і як союзники брали участь у поході на Візантію. Потім вони увійшли до складу Київської держави. Лдя Русі західні землі мали значення передусім як постачальники солі, якої багаті поклади були на Підкарпатті. Час від часу, коли печеніги опанували степи і почали замикати дорогу до чорноморських соляних озер, галицька сіль здобула ще більшу ціну. Через західні землі проходили також торгові шляхи – на Волинь, до Польщі та Німеччини і на Перемишль до Угорщини. Це було причиною того, що 981 року Володимир пішов походом на Захід і зайняв Перемишль, Червен та ін.

Володимир добре розумів важливість традиційної для того часу практики, так званої «шлюбної дипломатії», та активно її застосовував для підтримання стабільних стосунків з іншими країнами. Кожен такий шлюб із представниками правлячих династій європейських країн був своєрідною печаткою, яка закріплювала укладений київським князем політичний союз. Старший син Святополк був одружений із донькою польського короля Болеслава Хороброго, Ярослав став зятем шведського короля Олафа. Одна дочка Премислава була одружена з угорським королем Владиславом Лисим, а друга — із чеським королем Болеславом Рудим.

Висновки. В історію Київської Русі князь Володимир увійшов як енергійний реформатор, діяльність якого сприяла зміцненню країни. Свідченням визнання його заслуг на Русі стало звеличення князя народом у билинах як «Володимира Красне Сонечко» й прилучення православною церквою до лику святих. На Заході Володимира з повагою називали «повелителем русів, могутнім завдяки своєму королівству й багатству».

Територія Київської Русі на кінець князювання Володимира досягла 800 км2 і в цілому відповідала межам розселення східнослов’янської спільноти.

Запровадження Володимиром християнства як державної релігії Київської Русі мало значення епохального перевороту, що визначив її подальший розвиток. Завдяки введенню християнства Київська Русь змогла ввійти до кола християнських держав світу та підтримувати рівноправні відносини з Візантією, Німеччиною та іншими державами.

Наприкінці X — на початку XI ст. Київська Русь досягла небаченої могутності, зміцнилося її внутрішнє становище та зріс міжнародний авторитет. 

«Ветерани.UA»

Література, що була використана:

1. Аркас М. Історія України-Русі. – К., 1990.

2. Грушевський М. Історія України-Русі. – К., 1991.

3. Дорошенко Д. Нарис історії України. – Львів, 1991.

4. Зайцев Ю. Історія України. – Львів, 1996.

5. Крип’якевич І. П. Історія України. – Львів, 1992.

6. Полонська-Василенко Н. Історія України. – К., 1993.

7. Субтельний О. Україна: історія. – К., 1992.

8. Сергієнко В. Історія України від найдавніших часів до кінця ХVІІІ століття. – К., 1995.

9. Толочко П. Київська Русь. – К., 1995.