Саід Ісмагілов: На Майдані був не натовп, це були громадяни, яким не все одно, що буде з країною.

Давно не писав про політику, але сьогодні все ж таки доведеться, оскільки побачив чимало неприємних і не надто коректних оцінок стосовно людей, що вийшли сьогодні на Майдан Незалежності. Тут тобі і “натовп зомбований страхом”, “і проплачені за 200 (400 або 500) гривень”, і “тупі фанати такого-то (потрібне призвище впишить самі) політика”, і багато іншого. На мої аргументи, що більшість активних членів громадянського суспільства (а я впевнений, що на Майдані сьогодні було саме громадянське суспільство) виходять за ідеї та цінності, а не за персоналії, мені не вірили.

Відразу пригадався 2014 рік, коли я намагався своїм землякам-донетчанам доказати, що Революція Гідності бореться не за Яценюка, Клічко або Тягнибока, а за права, свободи і людську гідність. Мені не вірили, що таке може бути! Логіка співрозмовників була десь така: Як таке можливо? Всі холопи чубляться за царя або баріна, а ви не за баріна, а за якісь “цінності” які не можливо помацати та покласти до кишені!? Що за дурня! Так не буває! Всі мають слугувати царю, а в царя є конкретне призвище! Так ви чиїх будете?

Повідомляє miysvit.pp.ua, із посиланням на prefiksblog.co.ua

Ці люди просто не здатні були у своєму мисленні піднятись вище за персоналії, і відкрити для себе світ ідей та чистих цінностей. Це саме те явище, що массово спостерігається у Россії, коли вища цінність для людей є персона “царя”, яку ледь не обожнюють, і вважають, що вище та цінніше за нього нічого не існує. А справжне українське громадянське супільство ще у 2014-му пробило цю хибну стелю, і вийшло своїм розумінням на рівень, коли не важливі персоналії, а важливі лише цінності та ідеї. І в цій парадигмі – національні інтереси України важливіші за будь-якого політичного лідера або президента.

Я сьогодні на Майдані бачив, що там зібрались саме ті, хто прийшов за національні інтереси України, а не за політика або партію. Я зустрів докторів наук, професорів відомих навчальних закладів, справжніх інтелектуалів, письменників, підприємців, бранців Кремля, волонтерів, капеланів, студентів, і багато інших цікавих та розумних людей. Чи можна всіх ціх людей вважати “тупими фанатами” та “зомбованими страхом”? Думаю – ні, бо бачив чимало людей, яких знаю як здраво та критично мислячих, що вміють аналізувати дійсність. Ні, це був не натовп, це були громадяни, яким не все одно, що буде з країною. Звісно, що у кожного є свої причини для занепокоєння.

Ви можете спитати, а що турбує мене? Перше, що кинулось мені в очі з цієї “Формули Ш”, так це особливий статус, якій ніби то Україна має надати окупованим регіонам. Мені й раніше це не подобалось в Мінських домовленностях, але було зрозуміло, що то пункт скоріш ритуального характеру, що не буде реалізовуватись на практиці. А в цей раз надання особливого статусу стало ледь не центральною темою домовленостей. Я – донетчанин, і я добре знаю як це розуміють по той бік лінії фронту. Їм потрібна фактична федералізація України з прицілом на подальший розвал країни. Їм потрібна не лише амністія всіх злочинців і катів, а можливість катам стати поважною легітимною владою. Їм потрібен не лише особливий статус, а надання цим “особливим регіонам” як мога більше повноважень і самостійності від центральної влади. На інше вони не погодяться. Чи має нас турбувати, що садист катувавший українців в підвалах завода Ізоляція, раптом стане депутатом або прокурором особливостатусної “республіки” і буде отримувати гроши з наших податків?  думаю, що має турбувати. То просто один з прикладів, яких може бути дуже багато.

Неможливо припинити війну шляхом здачі національних інтересів. Цим шляхом можна лише програти, і не лише війну. Думаю, що небайдужі, які зібрались на Майдані це добре розуміють, і прийшли вони туди зовсім не через вождів та політичних діячів. Ми думаємо вище, ми думаємо про Україну.

Саід Ісмагілов