ХТО МИ?.. ЧИЇ СИНИ? ЯКИХ БАТЬКІВ?

Українська культура виткана з безлічі яскравих явищ. Частину з них привнесли самобутні племена, які й сьогодні проживають на території країни.

Самі бойки нерідко називають себе “верховинцями”. Розмовляють на бойківському діалекті. Часто вживають частку “боє” – означає “тільки, так”.

Повідомляє www.infopole.pp.ua

Бойки будують монументальні і прості хати: стіни складають з масивних ялинових колод, дах криють переважно “китицями” (пов’язаними солом’яними снопами). Вікна, двері, ворота розписують дивовижними орнаментами. Одним з важливих елементів розпису є “древо життя.

Гуцули вільнолюбні й незалежні. Їх називають українськими горянами. Велику увагу приділяють одягу: навіть чоловічі куртки – киптарі – розшиті золотом і прикрашені помпонами.
У багатьох гуцулів будинки також прикрашені: кругом рушники, килими.

Меблі оздоблені хитромудрим різьбленням.

Гуцули вельми гарячий народ, але при цьому вміють стримувати свою буйну вдачу. Щоб не зірватися, гуцули нібито майже не п’ють спиртне: на дві сотні гостей, які прийшли на весілля, можуть виставити пляшку горілки. Гуцули живуть у Івано-Франківській, Закарпатській та Чернівецькій областях України.

Про значення слова “гуцул” досі ведуться суперечки. Одні вчені вважають, що етимологія слова сходить до молдавського “гоц” або “гуц”, що означає “розбійник”, інші – до слова “кочул”, що означає “пастух”. Як би там не було, але гуцули завжди вважалися умілими чабанами. Для передачі сигналів під час свого перебування в горах пастухи-гуцули використовували трембіту (вона ж виступала в ролі музичного інструменту).

Якщо пощастить, можна зустріти гуцульського мольфара. У давнину їх називали “земними богами”, а сьогодні – знахарями, чаклунами, цілителями (це залежить від того, білий мольфар або чорний). Мольфари користуються незаперечним авторитетом: їхні пророцтва збуваються, відомі також випадки зцілення безнадійно хворих людей.

80-90-ті роки минулого століття часто називають початком відродження народності лемків. За однією з версій, предками лемків були стародавні племена білих хорватів, які проживали на схилах Карпатських гір. Багато трагедій довелося пережити лемкам: знищення в Талергофському концтаборі, насильницьке переселення в рамках спецоперації “Вісла”.

Сьогодні частина лемків живе в Україні, інша частина – на території Польщі, третя – у Словаччині.

Лемки намагаються зберегти свої національні особливості, в першу чергу, мову. Мову лемків просто відрізнити за наголосом на передостанньому складі і частому вживанню слова “лем” (“лише”, “тільки”).

Традиційні вбрання лемків легко впізнати. Чоловіки носили суконне пальто чуганю, незвичайне для українців, жінки – білі косинки і широке візерункове намисто “силянку”.

Сьогодні на базарах Західної України можна зустріти дерев’яних орлів і обплетені дротом тарілки – зразки традиційного ремесла лемків, іменованого “дротярство”.

Буковинські села в Чернівецькій області впізнаються відразу: будинки розташовані щільно один до одного, і кожна хата немов змагається з сусідською образом і охайністю. Буковинці неодмінно білять свої будинки і прикрашають їх двома кольоровими смугами. Верхня, розписана орнаментами, йде під покрівлею і зорово з’єднує дах зі стіною; нижня, – яскраво червона або синя, – виконує практичну функцію: захищає низ дому від бруду. Деякі господарі прикрашають будинки пілястрами з химерними капітелями і фарбують стіни між вікнами в яскраві кольори.

Поруч з кожною хатою – охайний дворик з такими ж яскравими і акуратними будівлями. Особливі у буковинців і храми: вони складаються з квадратних зрубів і здалеку дуже схожі на хату. Така, наприклад, церква св. Миколая в Берегометі, побудована в 1786 році. На внутрішніх стінах храму збереглися рідкісні зразки буковинського живопису, в тому числі фрагменти “Страшного суду”

Поділля – історична місцевість на півдні України в межиріччі Дністра і Південного Бугу. Предки сучасних подолян почали заселяти ці території імовірно в 4-3 столітті до н.е. Пізніше тут була зведена фортеця Кліпедава, навколо якої з часом виросло місто Кам’янець-Подільський.

Традиційний одяг багато декорований, прикрашений вишивкою і мережкою. Подільські жіночі сорочки, рукави яких вишиті мудрими візерунками, відомі далеко за межами України. Не меншою популярністю користуються і самоткані килими з рослинними або геометричними орнаментами.

Мазані стіни подільських хат злегка підсинені, окремі фрагменти підведені червоною глиною, внутрішній інтер’єр щедро прикрашений розшитими рушниками. Навіть печі – священне домашнє вогнище – подоляни розписують “сосенками” і “хвощами”.

Цікаво, що у стародавніх подолян був широко поширений культ землі: копати, “бити” її без потреби вважалося неприпустимим. До наших часів дійшли відомості про так звану “Клятву землею”, коли людина опускалася на коліна і набирала у рот землю. Вважалося, що чудодійна сила землі зцілювала в.ід ран і опіків. Подоляни також вірили, що “рідна земля” в якості амулета здатна захистити солдата від кулі ворога.