Хто і навіщо впровадив «шароварщину» та культивував образ українця-свинопаса

Останнім часом доводиться спостерігати, в якому руслі розвивається українська національна ідея і, який символізм домінує у свідомості сучасного українця.

Автор-Юрій Руф.

Основою світогляду будь-якого народу є герої та національні світочі. На них рівняються, їх життєписи намагаються наслідувати. Так от, в українській ментальності, очевидно, міцно закріпився образ героя-мученика. Своєрідного страждальця, який власною смертю довів «воріженькам» незламність українського духу. Ключове слово тут – «смертю», тобто, український герой в народній свідомості, в основному, мертвий або репресований.

В культ виводяться військові поразки та національні трагедії, які безперервною чорною стрічкою пронизують календар. Більшість святкувань (що характерно, це однаково стосується і Величних і трагічних дат) зводиться до заупокійних молебнів, покладання вінків та квітів, декламування тужливих віршів і хорового співу сумних пісень. Воєнні дії передаються в народній свідомості через символізм чорної хустини матері, що втратила сина, ридаючої дівчини і похиленої калини. Козак – обов’язково мертвий, хата – спалена, село – сплюндроване. Витягуються на світ найтемніші трагічні події та навіть перемоги трактуються через призму втрат. Статус воїна в народній свідомості натхненно хорониться в домовину.

В той же час, процвітає образ такого-собі українця-свинопаса та анекдотичного персонажа, який перекочував у сучасність з певного сегменту класичної української літературита штампів радянської пропаганди. Добряка, хвацького веселуна, який без міри п’є з кумом самогон у вишневому садку, заїдає салом з часником і витирає рукавом новенької вишиванки пишні козацькі вуса. Тут українці вправляються у тому, хто на що здатний: і сварлива жінка, і пиячок-чоловік, і злодійкуватий піп, і нерозумний Івасик …. Їх дурить хитрий жид в шинку, знущається злий пан і навіть одноногий москаль, що просить милостиню край дороги, теж дурить тупуватих українців-селюків, а вони з того і раді.

На жаль, народ залюбки оспівує цей штучно створений типаж та надає йому позитивного забарвлення. Отже, в народній свідомості образ героя подається однозначно через призму смерті, негативу та втрат, а шкідливий образ простака набуває позитивних рис і сприймається як модель для наслідування.

Ця штучно створена система символів виводить героїзм за межі національної ідеології, оскільки підсвідомо ніхто не хоче, щоб його смерть чи смерть товаришів була основною метою боротьби. Тому, коли пересічного українця запитують, якими б він символами описав Козаччину – на першому місці будуть шаровари та люльки, а не шаблі, пістолі, чайки, тулумбаси, баскі коні та гармати. Образ козака підмінено та затінено образом затурканого селюка-свинопаса, такого собі хлопчини-свояка з люлькою, сопілочкою та в червоних шароварах. Саме це я називаю, нав’язаною нам, «шароварщиною» – підміну героїчних символів прозаїчними.

Нам необхідно творити новий образ Національного героя: сильного, активного, амбітного, сповненого волі до життя, воїна інтелектуала, який повинен бути прикладом для наслідування. Непотрібно шукати поразки у перемогах, а навпаки – намагатись відшукати переможні та героїчні моменти навіть в програшних ситуаціях.

В національній ідеології необхідно раз і назавжди відмовитись від культу смерті і нести у національну свідомість Волю до перемоги. Тоді і «шароварництво» відійде в небуття, адже воно є наслідком своєрідного залякування простого народу, який підсвідомо обирає між життям та смертю долю, нехай і свинопаса, але живого.

Не ридать, а здобувать ! Бо плач не дав свободи ще нікому!