“Я буду з хлопцями до кінця!” Він збирався воювати до перемоги.

4 липня у лікарні міста Курахове обірвалося життя 25-річного Едуарда Лободи (позивний “Фугас”), який служив у 24 окремій механізованій бригаді імені Короля Данила. Напередодні він підірвався на встановленій ворогом міні російського виробництва, оснащеній найсучаснішими датчиками руху.

“Разом із побратимами Едуард Лобода забезпечував прикриття проміжків, де передбачалася дія диверсійно-розвідувальних груп противника. Протягом останнього місяця противник невеликими групами проникав у Мар’їнку, встановлюючи міни на маршрутах, якими пересувались як військові, так і цивільні. Група військових, яку очолював старший солдат Лобода, обрала правильний рубіж для протидії, що дало змогу унеможливити проникнення ворожих диверсантів”, – так розповідають про обставини, які передували загибелі “Фугаса”, у 24 ОМБр.

Повідомляє prefiksblog.co.ua

Але група Лободи таки наштовхнулася на залишений ворогом “подарунок”. Тоді, зазначають у бригаді, Едуард врятував своїм побратимам життя, прикривши їх від вибуху і прийнявши весь удар на себе.

Внаслідок потужного вибуху Едуардові відірвало кінцівки. З надскладними травмами його було доправлено до лікарні.

Боєць дуже хотів жити. За ніч його серце 5 разів зупинялося – і кожного разу курахівським лікарям вдавалося запустити його знову. А в Дніпрі, у лікарні імені Мечникова, група найкращих хірургів усю ніч чекала, доки пораненого воїна вдасться стабілізувати й доправити до них. Не дочекалися. На ранок хлопець помер.

Едуард Лобода народився 2 січня 1994 року у селі Підопригори Лебединівського району Сумської області. Після закінчення школи вступив до Сумського університету на історичний факультет. Втім, не закінчив його.

“З Едуардом я знайомий із 2014 року. Познайомився з ним в університеті, звідки його після другого курсу відрахували. Він після того на крановщика вивчився. У нас було багато спільних знайомих. Здружилися на фоні схожих інтересів… А до цього він з літа 2016 року воював у Добровольчому українському корпусі. Рвався ще з самого початку війни, але не міг – через певні сімейні обставини, про які говорити я не маю права. Я ж прийшов у ДУК влітку 2017-го. З Едом ми повоювали під шахтою Бутівка, що біля Авдіївки… Починав він свій бойовий шлях, до речі, якраз у Мар’їнці. Там само, де загинув”, – згадує близький друг і побратим загиблого воїна В’ячеслав.

Він був у складі групи, яку врятував “Фугас”. Про обставини загибелі друга говорить стримано:

“Він дуже багатьох із нас врятував. Дуже. І це не просто гарні слова”.

Ще один побратим “Фугаса”, боєць ДУК Михайло, згадує: до них у підрозділ Едуард прийшов разом із другом з позивним “Каспер”. Після підготовки на базі ДУК у Новогродівці Донецької області, восени 2016-го, вони потрапили до мінометного підрозділу. Але молодим та гарячим хлопцям на позиціях цього підрозділу замало було нечастих прямих контактів із ворогом, тож обоє попросилися перевестися у піхоту. Так потрапили до 1 роти імені капітана Воловика. Саме тоді для Фугаса почалася справжня війна: він потрапив до Мар’їнки, на позицію, від якої до росіян було всього 200-250 м.

“Там постійні бої у них були. “Фугас” взагалі не любив, коли було тихо. Він дуже погано сприймав оці всі “перемир’я” – бо ж які перемир’я можуть бути з ворогом, який прийшов на нашу землю?.. Тож він постійно щось робив, щось вигадував. Він був неймовірним самородком у мінно-саперній справі. І часто тоді ходив встановлювати розтяжки на таємних стежках, якими росіяни та сепари заходили… Якось “Каспер” із дому привіз два маскувальні білі халати, вони їх одягли – і пішли встановлювати розтяжки. Дорогою провалилися під лід, вилізли і, попри те, що були наскрізь мокрі, на морозі виконали роботу – і лише тоді повернулися”, – згадує Михайло.

Таких історій у пам’яті всіх, хто знав Едуарда, – безліч. “Це був 2016 рік. Ми були в одному селі. Нас зі 152-х обстрілювали росіяни. Тоді й цивільні постраждали, і 6 чи 7 будинків були повністю зруйновані… Снаряди падали вище від нас метрів на 100. Ми спершу в одній із хат ховалися, а потім, коли там почала падати стеля, – перебігли у льох. А “Фугас” у той час лишався на позиціях, метрів за 150 – але ні ми до нього, ні він до нас дістатися тоді не могли. Ми не розуміли, чи це артпідготовка перед наступом, чи щось інше… Не знали, що з “Фугасом”, який лишився сам-один… Коли все стихло, він прийшов – одночасно збуджений, стомлений і схвильований. Розповів, що бачив, як будинки розсипалися під снарядами – і не знав, що з нами… Казав: я не знав, що мені тут одному робити, як їх стримувати, якщо підуть у наступ…”, – продовжує Михайло.

У 2017-му “Фугас” перейшов в інший підрозділ ДУКу – РТГ “Сапсан”. У її складі воював у Пісках. Тісно співпрацював там із бійцями 80 окремої десантно-штурмової бригади. Чимало бійців цього підрозділу досі згадують молодого відчайдуха-добровольця.

Побратими кажуть: Едуард був закоханий у зброю. Міг стріляти з будь-чого. Але найбільше любив АГС (автоматичний станковий гранатомет. – Ред.). А ще – чудово малював і грав на гітарі. Був дуже життєрадісним, компанійським й абсолютно неконфліктним. І ніколи не думав ні про нагороди, ні про славу, ні про власну безпеку. “Універсал. Природжений воїн. Боротьба була у нього, напевно, в крові”, – додає Михайло.

За роки війни “Фугас” не раз опинявся за крок до загибелі. “Були моменти, коли те, що він лишився живим, здавалося справжнім дивом. Мав ще жити…”, – каже Михайло.

3 липня дива для Едуарда вже не сталося. Медики, які його евакуювали, розповідали: приходячи до тями, маючи криваве місиво на місці рук та ніг, він цікавився лиш тим, як хлопці, чи всі лишилися живі.

Неймовірна воля до життя і надзусилля медиків дали змогу Едуардові протриматися ще добу. Але зрештою його серце не витримало. Він помер за лічені хвилини до того, як до нього приїхала мама.

Дивовижно, але про те, яким насправді був її син, жінка дізналася лише після його загибелі – з розповідей побратимів. Едуард не любив розповідати про війну вдома. Він навіть воювати поїхав, нічого не сказавши матері. Зізнався лише за декілька днів. Аби вона не переживала – сказав, що ремонтує машини на тиловій базі.

“А потім привіз додому медаль “За оборону Авдіївки”. Мама його й запитує: “Сину, а що – тобі медаль дали за те, що ти в тилу сидів?” Він промовчав, розвернувся і пішов. Вона абсолютно нічого не знала. Аж доки друзі не приїхали і не почали розказувати, яким насправді був її син”, – згадує Михайло.

“Фугас” не встиг створити власну сім’ю. Але зустрів своє справжнє кохання – Катерину. За декілька днів до загибелі він познайомив кохану з батьками.

“З Катериною Ед познайомився на Різдво. 29 червня привіз її до себе додому познайомити з батьками. Тоді всі родичі посходилися, брат приїхав… Ніколи так не збиралися, а тут – наче відчували… 1 липня вони бачилися востаннє. “Фугас” поїхав у Костянтинівку, Катерина – у Вінницю… Там дуже палке кохання було. Вона йому навіть листи паперові писала. Їх зараз ніхто не пише… В одному з листів намалювала воїна з дівчиною. Едуард його завжди з собою носив”, – розповідає Михайло.

6 липня пара мала святкувати пів року стосунків. Натомість Катерина разом із батьком приїхала на похорони коханого.

“Він збирався воювати до перемоги. Мама, звісно, пробувала його відмовляти, але він казав: “Я буду з хлопцями до кінця!” – і разом із групою, з якою воював із 2016-го в ДУК, пішов у 24 бригаду. І такі вийшло: він реально був із ними до кінця. Це був воїн. Без сентиментів, без балабольства, без жалю до себе. Він просто воював проти тих, хто прийшов на нашу землю зі зброєю”, – каже Михайло.