Я відмовився диригувати гімн «Боже, царя храни» – Володимир Сіренко
Володимир Сіренко, головний диригент Національного симфонічного оркестру, народний артист України. Сообщает www.radiosvoboda.org
СММитець, зокрема, музикант не може залишатися осторонь подій у своїй країні. Особливо, коли вона є жертвою війни, розв’язаної сусідньою державою. Це зауважив головний диригент Національного симфонічного оркестру, народний артист України Володимир Сіренко. Серед численних звань у Сіренка було і таке: «заcлужений діяч мистецтв Російської Федерації». Його присудив на початку 2000-х президент Росії Володимир Путін. Але 2014 року, в день вироку російського суду Олегові Сенцову, диригент від такого звання відмовився. Як зазначив Володимир Сіренко, «замотав у бандерольку свою медалюшку разом із підписом Путіна» і відіслав поштою до російського посольства. В інтерв’ю Радіо Свобода маестро також розповів, як фінансується його оркестр, назвав свого улюбленого класичного композитора і висловив захоплення рок-виконавцями – Beatles, Deep Purple, Queen, Pink Floyd.
Олександр Лащенко: Ви є диригентом-постановником 10 опер, написали музику для понад 20 фільмів. Оркестр на чолі з Володимиром Сіренком виступав разом з українськими та світовими зірками поп- та рок-музики – Scorpions, Electric Light Orchestra, Ванессою Мей, Мішелем Леграном, «Бі-2», «Океаном Ельзи»… Нікого не забули у цьому списку?
– То більш такі не систематичні, скажемо, роботи. Час від часу просто диригував і з рок-зірками. Але я думаю, що це наша не основна наша робота. Це, як хобі – час від часу чи Scorpions, чи Стінг. Це приємно. Але наша основна робота – це Моцарт, Бетховен, Лятошинський, Шостакович. І тому я думаю, що основний акцент я поставив би на академічній музиці.
– Ми про Моцарта поговоримо, і про Scorpions. Але почнемо з 1980 року, коли ви були студентом Київської консерваторії за класом… баяна. Ви – баяніст, так?
– Баяніст. Дипломований, консерваторський.
– Граєте й досі?
– Намагаюся, але не виходить. Треба займатися серйозно.
– У декого, хто особливо далекий від мистецтва – одна справа – рояль, одна справа – диригентська паличка (це теж, мабуть, чи не найважливіше), а баян – щось таке… Ні? Що скажете?
– Ні. Я на захист баяна ось що скажу. Це старі ще радянські традиції, що баян – це народний інструмент. На сьогодні баян – це серйозний камерний інструмент, який використовується і композиторами Європи, і нашими композиторами, як рівноправний, рівноцінний ансамблевий чи сольний інструмент. Якщо для нього пишуть Губайдуліна чи Канчелі, чи наші композитори, наприклад, той же Рунчак, то це серйозний зараз інструмент.
– Скільки зараз у вас у (якщо можна це слово вжити) підпорядкуванні музикантів в оркестрі?
– 100. В залежності від програми, чи це Моцарт, чи Гайдн – це невеликий оркестр. Бетховен – це більше, розширюється до сучасної музики. Хоча Берліоз – вже були величезні оркестри. Все залежить від партитури – як композитор написав, що він там заклав, який склад.
– А максимально скільки може бути? От Берліоз, як ви кажете?
– 200, 300. Симфонія №8 Малера так і написана – для тисячі учасників.
– І це ж людина, людський чинник – як ви знаходите? Репетиції ті ж?
– Ну, аякже? Це ж робота.
– Буває, що не сходитеся?
– Буває. Буває, що і на концерті. І на спектаклі. Все буває. Буває все, що завгодно. І зупинялися, і повторювали.Буває все, що завгодно. І зупинялися, і повторювали
– З іншого боку, відомий факт, що той же Рахманінов і не лише він – генії, як виконавці, могли за тим же роялем без жодного аркушу нот зіграти великий твір на кілька годин. Диригент без нот не може?
– Може. Чому ні?
– Може?
– Клаудіо Аббадо, наприклад, диригував дуже складну партитуру, складнючу партитуру Берга (опера «Воццек») напам’ять. І при тому не так десь там по верхах, якісь там мелодії. Це видно. Або симфонії Малера. Люцернський фестиваль, де Аббадо диригував всі симфонії, багато програм напам’ять, і по-справжньому диригує.
Славетний диригент нашого оркестру Натан Рахлін мав колосальну пам’ять. І навіть розповідають таку легенду, що він на спір записав по пам’яті фінал Симфонії №9 Бетховена. Оце я розумію диригувати напам’ять! А якщо ти десь там, як кажуть, мотивчиками диригуєш, то трошки профанація. Тому це все залежить від таланту, від здібностей. Я не ризикую цього робити. Я диригую спокійно з партитурою.
– Пане Сіренко, можете назвати улюбленого композитора? Чи це неправильно таке питання ставити будь-якому маестро…
– Чому? Я тут повторю зараз за Андрієм Тарковський: Бах, а потім решта, а потім всі інші. Не дивлячись на те, що страшенно люблю і Моцарта, і Бетховена, може, з 20 століття – Шостакович, Лятошинський.Бах, а потім решта, а потім всі інші
– 100-річчя Національного симфонічного оркестру України. І, дійсно, якщо порахувати, то це ж легко зробити навіть тим, у кого по арифметиці була погана оцінка. Тобто це було ще не за більшовиків?
– Ні.
– Виходить, що тоді у Києві засновник – гетьман Павло Скоропадський?
– Так. Це вже майже за кілька тижнів до того, як гетьман мусив покинути Україну.
– А замість нього Симон Петлюра прийшов. А після, замість Симона Петлюри відомо, хто прийшов…
– Так. От він (Скоропадський – ред.) встиг тоді ще підписати наказ, постанова Ради Міністрів Української держави. І 25 листопада 1918 року був зорганізований з кошторисом, з бюджетом, як зараз кажуть, наш симфонічний оркестр імені Лисенка, зі статутом. Все так, як мусило бути. З головним диригентом Олександром Горілим. Це все було серйозно.
– Зараз, через 100 років, звісно, мистецтво не потребує порівняння з чимось матеріальним. Але ж гроші мають значення. Як з фінансуванням? Ви – державний оркестр, так?
– Так. Міністерство культури нас фінансує у тих межах, які записані нам, з усіма коефіцієнтами, які національні оркестри чи національні колективи отримують.
– Виступ зі Scorpions, виступ з «БІ-2», і виступ звичайний, я не знаю, десь у Житомирській області (не хочу її образити) – це однаково оплачується? Звісно, ні.
– Ні. Справа не в тому. Ми отримуємо зарплату незалежно від того, чи ти граєш зі Scorpions, чи з ким-завгодно. Ми отримуємо зарплату. Ми – державний національний оркестр. Держава нас утримує. Інша справа, що ми хотіли би таких грошей, хоча би як через кордон переїхати, щоб туди наші молоді музиканти не задивлялися. Це зрозуміло. І потім бюджети серйозних європейських оркестрів – їх не можна порівнювати з нашими. Нас майже стовідсотково держава забезпечує зарплатою. Все решта – мусимо заробити.
– Тобто – вам йде чи державі віддаєте додаткове, що вдається? У вас зали ж переповнені.
– Не завжди.
– Коли вагомі концерти. «Коли цвіте папороть», то не було жодного вільного місця.
– Так. Тут така справа. Звісно, що хочеться більшого. І я думаю, що ми до цього колись прийдемо.
– Пане Сіренко, ви заявляли в одну з інтерв’ю, що в Україні й досі немає нормальної системи спонсорування оркестрів.
– Немає. Немає. Це правда.
– Якою має бути нормальна система спонсорування?
– Це, мабуть, має якась бути система заохочень. У кожній країні по-різному. Але там, де списуються видатки, якщо людина вкладає гроші у музику чи ще у щось (нас цікавить оркестр чи театр), то з нього якась сума знімається з видатків. Я так це розумію. Так воно і є. Бо, скажімо, ми в Америці в 2017 році два місяці каталися, мали 44 концерти, 25 штатів об’їздили. То там система трошки інакша – половину дає держава, федеральний бюджет, половина – збирають спонсори. І це велика честь – бути спонсором, скажемо, Metropolitan Оpera. Там це давно вирішено. Чому це в нас не вирішується? Я вам цього не можу сказати.
Ми давно говоримо про меценатство, про закон про меценатство. Його не приймають. Колись написав в одному з інтерв’ю один із меценатів (не буду називати його прізвища), що у нас будуть умудрятися навіть з меценатських грошей робити відкати і відмивання. Розумієте?У нас будуть умудрятися навіть з меценатських грошей робити відкати і відмивання
– Болюче питання, яке вам ставлять. Але і я хочу поставити. Ви згодні, що західні оркестри вище за класом, у тому числі і через фінансування, і не лише?
– Там інакше. Ну, аякже ж? Це ж факт. Коли я мав свої концерти свого часу у 1995 році ще в Чикаго, звісно в не Chicago Symphony, а більш нижчого рівня оркестру, але мав щастя і нагоду бути на репетиції у Баренбойма і на концертах, до речі, і Ростроповича сольний концерт там пощастило мені послухати, то якщо на другу флейту був оголошений конкурс і 204 заяви з усього світу в Chicago Symphony або візьміть будь-який оркестр такого рівня, то, звісно, рівень фантастичний, конкуренція страшенна, гроші непогані. Хоча у тій же Америці чи юрист, чи лікар отримує удвічі більше, ніж музикант у Chicago Symphony.
– Консерваторія у Києві – це ж був епіцентр кривавих подій у лютому 2014 року.
– Так.
– Коли була основна фаза з десятками загиблих, ви диригували, коли була жалобна церемонія. Якщо я не помиляюся.
– Я диригував цей концерт. Перша річниця – концерт пам’яті жертв Революції гідності, Небесної сотні. Біля Жовтневого палацу на горі була збудована сцена. Капела «Думка», Національний оркестр, солісти. «Реквієм» Моцарта ми виконували.
– Що ви скажете? Які ваші думки як громадянина України через майже 5 років?
– Якраз тією музикою ми і намагалися це висловити, тобто і Моцартом…
– Тобто (я перепрошую за таке запитання) не дарма були ці жертви?
– Та ні! Ну, що ви? Незважаючи на всі наші негаразди і гаразди. Зрозуміло, що хорошому немає меж. І те, що зараз важко, тяжко – це все зрозуміло. І війна йде. Знаєте, мене так знову тіпонуло з нашими кораблями.
– Так-так – ці події в районі Керченської протоки. EMBED SHARE
Російське судно таранить українське в Чорному морі – відео
EMBED SHAREThe code has been copied to your clipboard.
width px height px
The URL has been copied to your clipboard
No media source currently available0:000:01:130:00 ЗАВАНТАЖИТИ
– Я вдома дружині кажу: як знову воно затягує у цей стан тривоги, неспокою. Коли відбувався Майдан і взагалі весна 2014 року…
– … і війна, розв’язана Росією, яка триває й досі…
– Так-так. Це жахливі речі! І ми то знаємо. Це якраз для сусідів наших – «хто винен»? Знаєте? Це ми прекрасно розуміємо.
– Пане Сіренко, сусіди України – Валерій Гергієв (Маріїнка), Юрій Башмет (він не народився, дехто плутав, але тривалий час жив у Львові), Володимир Співаков («Віртуози Москви»)… Можу перелічувати довго-довго. Таких, як Макаревич там дуже мало.
– Одиниці.
– Ви ж з ними знайомі з багатьма?
– Ні-ні-ні.
– Добре. Але ж оцінюєте високо, напевне, їхній рівень таланту?
– Безперечно.
– А як це можна прокоментувати? В радянські часи диригенти, той же Ростропович, його дружина – Вишневська, танцівники, Нурієв – це була така фронда. Вони за будь-якої можливості залишалися за кордоном і так далі. Ну, не всі, звісно.
– Їх не так багато теж було. Їх теж одиниці були.
– Але в перших лавах вони на трибунах не стояли поряд із Брежнєвим.
– Так. Але стояли інші.
– Ну, була Плісецька. Її використовували в певних цілях.
– Були й інші. Хтось не був борцем, скажімо, і тоді, і зараз.
Там є повна залежність державних колективів Росії. Там феноменальні гроші у це вкладаються. Феноменальні! Там бюджети оркестрів, театрів на рівні західних. Ці люди «прикормлені», як ми говоримо. Я не виправдовую, але я це розумію, що за Співаковим чи за Башметом, чи за Маріїнкою стоять великі гроші, ну і, звісно, велика ця відповідальність.
Але там були люди, котрі не підписали це звернення – Темірканов, Коган, Федосєєв. Це три диригенти, котрих я вам можу назвати. Вони не підписали. Хтось підписував.Я не виправдовую, але розумію, що за Співаковим чи Башметом стоять великі гроші, ну і, звісно, велика ця відповідальність
– Ви маєте на увазі лист 2014 року на підтримку дій Путіна щодо Криму і не лише.
– Так. Воно ж все це пов’язано. Тому в оцій залежності… Кремер, який багато років на Заході, теж не підтримав.
– Гідон Кремер знаменитий. Так.
– Воно знову торкається таких особистісних речей. До серця твого, що тобі твоє серце говорить. Розумієте?
– Пане Сіренко, якщо говорити про Росію, то ви навіть володієте певним званням, яке вам дав не хто-небудь, а Путін.
– Сам. Сам Путін.
– Розкажіть про це.
– Це була традиція така постсовкова ще у 1990-і роки, навіть до початку 2000-их були такі «дні культури» України в Казахстані…
– … «Слов’янський базар»…
– Так. І «Слов’янський базар». І України в Росії, у Москві чи в будь-якій іншій СНД-країні. І от на початку 2000-их був уже наш другий візит великою компанією – і хор Верьовки, і ансамбль Вірського, Кремлівський палац з’їздів, 6 тисяч глядачів, Солов’яненко, Соткілава, всі-всі-всі «зірки». Всі ці концерти починалися гімном України і Росії. Був Леонід Данилович (Кучма – ред.) і Путін. Звісно, після таких «декад», як раніше вони називалися, надто вже не декади були, а, може, вже один-два дні, «відзначували» митців з того і з того боку. Леонід Данилович давав «народних артистів України» чи «заслужених»…
– Таким, як Йосип Кобзон. Зараз не будемо його згадувати.
– Так-так. Давали відзнаки народним і заслуженим зокрема.
– І ви?
– І я в тім числі був разом з Михайлом Степаненком у самому кінці списку – «заслужений діяч Росії». З одного боку, у всякому разі у ті часи це було досить… я цього не соромився. І довгий час на афішах писали: «Заслужений діяч мистецтв України та Росії». Це все було.
Наприклад, я диригував із задоволенням оркестром Московської, Санкт-петербурзької філармонії, оркестром Свєтланова, оркестром Співакова. Тобто була у нас досить така практика гарна. Разом в Ялті фестивалі чудові. Оркестр Свєтланова, наш оркестр, хор Гобдича, прекрасні співаки…
– Тоді української Ялти. Не анексованої.
– Так, звичайно. Це був український Крим. Аякже?! Початок 2000-их.
– Він і є.
– Так-так. Тут немає питань.
Тоді москвичі тільки роти відкривали, коли слухали Лятошинського чи Станковича. Тож було щось і хороше в деяких моментах. Хоча мені говорили: ну, знову «Мазепу» граєте, Володимире Федоровичу! Ну, ми вже грали «Мазепу». Так. І тоді я отримав…
– Особисто вручав Путін?
– Ні. Ні. У посольстві Віктор Степанович (Черномирдін – ред.)
– А, посол Росії.
– Тоді вручали так. Ну, все добре, поки б добре. Розумієте?
– Ви залишаєтеся?
– Ні. Я не залишаюся. І після початку війни, особливо мене добив – вирок 20 років Сенцову! Я у той же день пішов на пошту, замотав у бандерольку свою медалюшку разом з підписом Путіна, написав листа Зурабову, що я без тиску, за власним бажанням відмовляюся від звання «залужений діяч мистецтв Російської Федерації». Оце була така історія з цим званням.Я у той же день пішов на пошту, замотав у бандерольку свою медалюшку разом з підписом Путіна, написав листа Зурабову
Ще у мене був випадок цікавий. Раз ми вже всю цю тему зачепили. 2014 рік. Якась містична історія! Паралельно ми граємо у Києві. І потім Брукнер-Хаус, Lienz – один з найкращих залів Австрії. Симфонія №11 Шостаковича, 1905 рік. Симфонія присвячена першій російській революції. І в нас революція відбувається в Україні. «І ви жертвою пали», всі ці речі… І тут Нігоян, ці перші-перші жертви, всі ці збіги. Ми граємо цю симфонію в Києві і чуємо вибухи біля стадіону «Динамо» і веземо цю симфонію Брукнер-Хаус. І успіх тріумфальний! Ми граємо Скорика, Моцарта, Шостаковича, така фестивальна цікава програма….
Я отримую запрошення у цьому ж році диригувати відкриттям Брукнерівського фестивалю. Це для диригента запрошення, від якого відмовитися не можна. Але репертуар! В одному з творів обов’язкових я мусив диригувати «1812 рік» Чайковського. Все було би дуже добре, якби ця увертюра не закінчувалася гімном «Боже, царя храни». Пояснюю: я не можу зараз диригувати цю музику «Боже, царя храни», коли йде війна на Донбасі, коли збили «Боїнг». Ну і, звісно, вони тягли-тягли, поки вже термін підходив. Я відмовляюся. Ну і, звісно…
– Зовсім не грали?
– Я відмовився диригувати відкриття такого престижного фестивалю – звісно, цей контакт для мене закрився. Але треба чимось жертвувати.Я відмовився диригувати відкриття такого престижного фестивалю… Але треба чимось жертвувати
– Пане Сіренко, це питання я приберіг на завершення, так би мовити, «на закуску» нашої розмови. Як все-таки працювалося…? Добре, хобі. Але цікаве хобі. Scorpions, Клаус Майне, Ванесса Мей, Мішель Легран, «Океан Ельзи» – Славко Вакарчук!
– Я ж не всі концерти диригував з нашим оркестром.
– Так, не всі. Зі Стінгом ви не диригували. Я знаю.
– Ні. Але гарний у мене був досвід зі Scorpions.
– Ваші враження? Чи все так було відсторонено: виступ, до, після? Якихось спілкувань, можливо, обговорення з тим же ж Клаусом Майне не було?
– Ні. Все під час репетиції було домовлено, все зроблено.
– Перекладач?
– Так. Перекладач. Але він майже не потрібен був, бо це – музика, це інтернаціональна мова. Тут особливих перекладачів не треба.
– Metallica не була на гастролях у Києві. Але вона любить виступати з оркестром, як і Deep Purple. Ви виступили б з такими? Все ж таки жорсткіше група.
– А чому ж ні? Ми всі були виховані на початку… Я ще хлопцем молодим чи ще зовсім пацаном на початку 1970-их. Там мені 12-13 років. То потім вже з’явилися у моєму житті Бах і Моцарт, а спочатку були саме Deep Purple. Перші концерти Queen, перші записи Pink Floyd. Так що я звідти.То потім уже з’явилися у моєму житті Бах і Моцарт, а спочатку були саме Deep Purple
– А як оцінюєте? Це – серйозна музика? Деякі класичні виконавці кажуть: це забава…
– Немає поганих чи хороших жанрів. Є рівень.
– Башмет, як до нього не ставитися політично, але ж артист він видатний. Він в одній із своїх програм…
– І гітарист дуже хороший.
– …сказав, що для нього Моцарт – це, як Beatles, а Beatles – це, як Моцарт. Згодні?
– Так-так-так…
– За мелодикою…
– Не зовсім. Але, наприклад, мій чудовий педагог із гармонії в консерваторії Яків Губанов сказав колись на лекції про стильову гармонію, що по філософському рівню вступ до «Jesus Christ – Superstar» є вище, ніж вступ до…
– …Ендрю Ллойд Веббер…
– Так-так. «…є вище, ніж до «Пікової дами» Чайковського». І тоді ми сиділи у 1980 році так, знаєте… Були вражені таким смілим порівнянням.
– Ну що ж, я маю завершувати цю розмову. 2018 рік минає. Можете побажати нашим глядачам, слухачам, читачам, що їм очікувати наступного року, якщо це зараз взагалі можна сказати?
– Щоб ми всі були здорові і щасливі у своїх сім’ях, зі своїми дітками, щоб батьки наші були біля нас, в кого вони є, як, скажімо, в мене. Ми всі починаємося з сім’ї. Дасть Бог, може, і в нас колись буде з усім добре.
Що ви про це думаєте?