“Історія українського військового cтpaшнiша за усі фільми про вiйну”: майже тиждень вoїн лeжав у лісі серед знищених тiл

“Історія українського військового санітара страшніша за усі фільми про війну, що досі бачила”, – каже волонтерка Ірина, яка у київському військовому шпиталі з часу перших поранених в АТО бачила чимало. Повернувся з АТО, а пережив пекло.

Володимир Донос, 42-річний вчитель фізкультури з містечка Гадяч на Полтавщині, ніби усе життя готувався до свого найбільшого випробування – “Іловайським котлом”. П’ять днів і п’ять ночей він лежав у лісі серед мертвих тіл своїх однополчан. Без води, без їжі, без шансу на медичну допомогу. Натомість із гангреною, яка підточувала ногу щодня разом із опаришами. В ід вибухів снарядів із “Градів”, які пролітали зовсім поруч, його підкидало. Він вдарявся ребрами об землю, але міцно тримав каску вбитого, у яку трошечки накапав дощ…

“Історія українського військового санітара страшніша за усі фільми про війну, що досі бачила”, – каже волонтерка Ірина, яка у київському військовому шпиталі з часу перших поранених в АТО бачила чимало.

42-у бригаду Володимира послали в “Іловайський котел” без жодної аптечки. Військовий санітар не мав ні санітарної сумки, ані протишокового знеболювального, ні кровоспинних препаратів – крім джгута. Він мав померти від больового шоку, проте вижив, сам наклав собі джгут. Товариш відтягнув з лінії вогню у ліс, зі сльозами на очах казав: “Я тебе не кину”. Але пішов, бо треба було рятувати ще одного пораненого. Він обіцяв привести допомогу, проте в зону обстрілу прорватись уже не змогли. Оці п’ять днів, які полтавчанин Володимир прожив у лісі, для мене виглядають, немов пекло. Щовечора він прощався з життям, не сподіваючись вранці знову побачити сонце.

Щосекунди він боровся за життя. Коли почався жар, закопувався голим тілом у холодну землю, аби остудитись. Викопував хробаків із землі та, відчуваючи землю на зубах, ковтав їх.

Володимир каже: “Знаю на смак, що жовті мурахи кисліші за чорних, після них не хочеться пити”. В останні дні, коли уже й мурах сил зловити не мав, відчайдушний військовий ставив пастки на мух, яких на мертвих навколо тілах розвелося багато: відкривав рота і заманював мух виділеннями з носа, а потім ковтав. Він так виживав – знайшов їжу там, де її не було. Аби хоч якось знезаражувати пошматовану ногу, поливав її сечею.

Володимир, звичайний вчитель фізкультури маленького українського містечка, з неймовірною силою боровся за своє життя попри все. У кожній дії його, напівпритомного, стільки логіки і знань, що дай нам Бог таких чиновників, ми уже давно перестали б жити в злиднях.

Аби не збожеволіти, Володимир відкриває блокнот, і пише. Пише про все: про години, про накладення джгуту, про відчуття людини, яка бачить, як її нога гниє. Як у перший вечір подумки попрощався з рідними і про них же думав у всі наступні дні. А коли зрозумів, що навіть якщо виживе, ноги не буде, почав планувати своє життя з протезами, мріяв про тракторець, яким буде орати город…

Його розбудить голос – “тут людина”! Місцеві мешканці не зможуть просто проїхати і не повернутись. Із старенькою машиною, де залити можна лише літр, бо вище бензобак пробитий кулею, повезуть його до місцевої лікарні. Там, у розбомбленій без світла і вікон операційній, медсестер нудитиме лише від самого вигляду рани Володимира. Але йому таки промиють рану і намагатимуться врятувати життя. Потім будуть шість донецьких лікарень, які відмовлять у порятунку життя чоловікові, бо він – українець. У тій одній, 9-й міській, де його приймуть, спочатку запитають: “Чому ти не вмер? “. Лікарі все ж пообіцяють врятувати коліно, але потім ампутують ногу вище… Уже без ноги його завезуть у підвал шпиталю, де приставлять охорону і будуть чекати, аби обміняти. Там, фактично у полоні, Володимир вперше побачить, що таке “ДНР”: як їхні бойовики переживають за мирне населення, як за своїх, як 14-річна донеччанка, яка звинувачує українську армію у погромі дому і у вбивстві усієї рідні, робитиме йому необхідні уколи

Там Володимир навчиться говорити із тими, кого б вбивав сам, і хто би вбив би його на полі бою. Саме там, у розмові із проросійськими місцевими, український боєць задумається, чи варто Україні повертати землю, де її, Україну, люто ненавидять. 17 днів лікарняного полону, і от його обміняли

Про його повернення у “Твіттері” напише президент України, вдома на нього чекали мама, дружина і двоє дітей. Така собі звичайна, але дуже патріотична сім’я Донос із Гадяча, знала – тато зробить усе, аби повернутись. Уже вдома Володимир згадає, як додавала сил у лісі одна-єдина граната. Бо знав – якщо буде зовсім нестерпно, зірве кільце. Дружина Ярослава почне читати його записки і розплачеться, так і не дочитавши.Усе життя, каже дружина, над Володею підсміювались за те, що любив і вивчав книги про те, як вижити в екстремальних умовах, навчав учнів цьому. І це врятувало йому життя. Його досі мучать фантомні болі – відчуває рану, якої уже немає.

Розповідаючи нині про жахи які витримав, каже: нічого надзвичайного не зробив. Усміхається, жартує, багато курить і хвилюється, чи зможе навчати дітей із протезом. І ні про що не жалкує.

“Коли ворог прийшов на твою землю – треба її обороняти”, – каже звичайний шкільний вчитель фізкультури, – і я хочу, аби у мого сина був такий вчитель у школі”. Пройшовши пекло, він вірить – заради України можна пройти більше…

Ця історія не свіжа, вона 2018 року, однак ми маємо пам’ятати такі історії та шанувати цих людей.