Грім прозвучав несподівано, але так гучно, ніби в небі зіткнулися всі планети, комети й космічні кораблі. Як ошпарена вискочила з ванної кімнати…
Грім прозвучав несподівано, але так гучно, ніби в небі зіткнулися всі планети, комети й космічні кораблі. Донька саме сиділа в ліжечку, їла банан і дивилася вечірній мультик. Я приймала душ. Чоловік за комп’ютером відповідав на листи. Раптом удар, і моторошний крик Тоні. Як ошпарена вискочила з ванної кімнати, але посковзнулася й простяглася на підлозі. Чоловік біг з іншого боку й не знав кого рятувати: налякану дитину чи мене. Я лежала в дурнуватій позі з вивернутим коліном і розглядала стелю. Тоня не то плакала, не то скавчала. Андрій чомусь шукав по шухлядах нашатирний спирт, якого в нас зроду-віку не було…
Але це ще не все. Кілька тижнів тому відвідали з Тонею психолога, і жінка запропонувала дитині картинки з різними емоціями. Там була сила-силенна почувань: вороже налаштована пані з ополоником (таке враження, що варила не картопляний суп, а приворотне зілля), байдужий молодик у штанцях скінні, роздратований, схожий на собаку, підліток, керівник компанії, але чомусь з войовничою міною, здивована краля на незручних підборах, життєрадісний першокласник, безтурботна студентка, певно, театрального та перелякана розпатлана тітка. Психологиня попросила уважно подивитись і знайти свою маму. Вірніше, мамин настрій, у якому та перебуває частіше всього. Я перестала дихати. Як же хотілося, щоб донька обрала впевнену в собі пані з лептопом чи хоча б розслаблену домогосподарку, у якої з-під хустки виглядали бігуді. Але ні. Вона обрала перелякану тітку з круглими совиними очима й волоссям, яке нагадувало дроти.
Першою реакцією було встати з дивана, тупнути ногою і сказати: «Це просто якась маячня! Ваші методи дурні та відсталі. Я навіть близько не така. Ось дивіться: дитина доглянута, у квартирі чисто, на столі полуничний тарт (до речі, спекла його о п’ятій ранку). Книги пишу, шкарпетки всім перу, «Котигорошка» читаю». Але продовжувала сидіти в тій самій позі зі стуленим ротом, бо Тоня сказала правду. Неприємну та незручну для мене правду. Адже дійсно постійно боюся. Боюсь нічних обстрілів, падаючих уламків, балістичних ракет. Зими, що насувається стрімко та безповоротно. Перебоїв зі світлом та опаленням, холоднечі, можливих провокацій з боку Білорусі. Розумію, що від постійного страху втрачаю сили та снагу, але нічого не можу вдіяти. Вчора, наприклад, спала всього дві години. Опівночі пролунала тривога та відрізала наче слайсерним ножем мій сон. Так і просиділа до ранку слухаючи небо й читаючи все підряд.
Звісно, можна довго балакати, радити, дискутувати. Подавати як приклад себе чи свою двоюрідну тітку, яка під час війни не лише активно донатить, але й танцює чарльстон. Розповідати, як правильно жити, відпочивати, мріяти. Малювати вії в стилі «павукові лапки», носити крокси чи корсет. Але що б ми не робили, які б мерехтливі тіні не накладали на повіки, страх впевнено залишається на своєму місці. В наших очах…
Про це пише Ірина Говоруха на своїй сторінці у фейсбук.