Його відповідь була простою посмішкою, після чого він поклав слухавку. Це залишило мене з цілим списком запитань і жодною відповіддю

Я навіть не уявляла, що моє життя стане нагадувати справжню комедію з нотками мелодрами. Але саме це й трапилося, коли мої стосунки з колишнім чоловіком почали нагадувати кіносценарій, де він, схоже, вирішив взяти на себе роль режисера, диктуючи мені свої правила гри.

Після розлучення наше спілкування перетворилося на нескінченний серіал з нескладними, але постійними конфліктами. Андрій не втрачав нагоди прокоментувати, як я виховую нашого сина, і критикував усе, що не збігалося з його уявленнями про “правильне”.

— Якщо ти мене постійно контролюєш, то навіщо було розлучатися? — запитала я його одного разу.

Його відповідь була простою посмішкою, після чого він поклав слухавку. Це залишило мене з цілим списком запитань і жодною відповіддю.

Одного разу він навіть вдався до аналізу моїх витрат:

— Ірино, чому ти купила нову швабру? Ти що, плануєш танцювати з нею танго?

— Це моя секретна зброя для боротьби з тобою, — не стрималася я у відповідь.

Звісно, ніякої битви шваброю не планувалося. Замість цього я просто зачиняла двері дитячої кімнати, щоб не чути його безкінечних настанов. Ті декілька місяців, поки він шукав собі нове житло, стали справжнім випробуванням для моєї терплячості.

Іншим разом він вирішив роздати “цінні” поради з виховання сина:

— Тобі треба бути суворішою з Сергійком. Як учителька в школі, — сказав він із серйозним виглядом.

— Тоді, може, сам спробуєш умовити його з’їсти овочі або виконати домашнє завдання? — не втрималася я, уявляючи цю сцену.

Особливо “весело” було на свята. Вихідні перетворювалися на справжню драму, коли Андрій вимагав, щоб я возила сина через усе місто до нього. Його монологи могли змагатися з промовами з драматичних фільмів:

— Як ти можеш не дозволяти батькові бачитися з сином?

— А як ти можеш маніпулювати дитиною для власних амбіцій? — відповідала я холоднокровно.

Одного разу, в похмурий листопадовий вечір, я вирішила змінити підхід. Коли він зателефонував із черговими вимогами, щоб я привезла Сергійка, я несподівано відповіла:

— Гаразд, я привезу. Але тоді ти маєш приготувати сину сніданок і провести весь день з ним, граючи в його улюблені ігри.

На іншому кінці дроту настала тиша. Я уявляла, як він хмуриться, обдумуючи мої слова.

— Ти серйозно? — пробурмотів він, а я лише посміхнулася.

— Абсолютно. Покажи сину, як ти його любиш.

Очікувано, він відмовився. І це лише підтвердило мої здогади: йому потрібен був не час із сином, а контроль над ситуацією.

Після цього я зрозуміла, що більше не дам цій “виставі” впливати на мене. Я не збираюся бути лялькою у чужій п’єсі, особливо коли йдеться про щастя мого сина. Кожна його спроба влаштувати драму тепер викликає в мене лише посмішку, бо я давно переписала цей сценарій на свій лад.

Коли Сергійко підросте, я обов’язково поділюся з ним цією історією. Я розкажу, що в житті завжди є вибір: бути під впливом обставин чи самому їх формувати. І я зроблю все, щоб він знав: його мама сильна, незалежна й завжди зможе його захистити.

Ця історія завершується без сліз, сварок чи образ, але з твердою впевненістю, що я сама пишу свій життєвий сценарій. І в цьому фільмі буде щасливий фінал, незважаючи на всі труднощі.