Колька оторопів, він явно збирався весь вечір підпирати стіну

– Донечко моя, бідолашна, – ридала і голосила Маня над своєю новонародженою донькою, – заздалегідь знаю твою жіночу долю, крихітко моя.

Дівчинка жадібно смоктала материнське молоко і морщила носик. З усього було видно, що малятку не подобалося, що їй на личко капали сльози Мані, але це їй не заважало насолоджуватися смачним молоком.

У палату зайшла медсестра.

– Що це ми тут за вогкість розвели? – суворо запитала вона, – дивись, а то дитину у своїх сльозах втопиш. Що за горе в тебе таке? Дівчинка народилася міцненька, здорова. У тебе молоко прибуло, годуй дитину і припини нервувати, а то молоко пропаде. Радій, що все добре.

Маня ніби отямилася від слів суворої медсестри. Вона змахнула сльози, посміхнулася незрозуміло кому, малятку чи медсестрі і сказала:

– А я радію. Просто, як подумаю, що моя крихітка повторить долю жінок усього нашого роду, мені стає її так шкода. Думала, якщо хлопчика народжу, то на ньому перерветься доля жінок нашого роду, а воно ось як вийшло, знову дівчинка. До останнього сподівалася і просила не говорити мені стать дитини, щоб не засмучуватися заздалегідь, не нервувати і цим не нашкодити дитині. Усі жінки в нашому роді самотні: дітей народжуємо без чоловіків.

-Хороша ти мама, – сказала із сарказмом медсестра, – тільки не треба заздалегідь робити погану установку на долю дівчинки, а то знаєш, кажуть: “як корабель назвеш, так він і попливе”. А як вирішила доньку назвати? – щоб відволікти Маню від важких думок, запитала медсестра.

– Мама з бабусею хочуть, щоб я донечку Марією назвала… Бабуся – Маруся, мама – Маша, я – Маня, в підсумку всі – Марії. Ось і мою донечку, мама з бабусею наполягають назвати Маняшею. Тільки нещодавно я десь прочитала, що тлумачення цього імені різні. Воно ще означає – відкинута. Не назву Маняшею, не хочу. Будь-якою назву: Любочка, Лізонька, Катруся, Олена. Хочу іншу долю донечці, а може, ім’я тут і ні до чого,- і в Мані знову на очах з’явилися сльози.

-Ну все, все, досить долю гнівити. Ти здорова, дитина здорова. Усе буде добре, а ти молода, ще й заміж вийдеш.

-Де ж молода? Тридцять дев’ять уже. Заміж ніхто не кликав, та й навряд чи тепер хтось покличе. От вирішила без чоловіка народити, час підтискав.

-Ну і правильно, що вирішила. Дивись, яка дівка славна вийшла. Богатирка, будь-якого пацана за пояс заткне. А жага до життя яка? Бачиш як смокче, не відірвати від мамки. Все у вас буде добре, ось подивишся. Ти тільки думай про хороше. Хороші думки, вони притягують хороше.

Любаша росла такою собі богатиршею, як тоді, в пологовому будинку сказала медсестра. Сильна, впевнена в собі. У класі вчилася краще за всіх і такі задатки лідера, що іншим за нею не встигнути. Зовнішність, звісно, трохи підводила. Статура радше чоловіча, ніж жіноча. Широкі розвинені плечі, вузькі стегна, але зате груди дуже навіть жіночні.

Дружила Люба з хлопчаками, ось така була хлопець-друзяка і одягалася, як хлопчисько. Мати з бабусею і прабабусею дуже засмучувалися з приводу стосунків Любочки з хлопчиками.

-Люба, ну що ти з хлопчаками якшаєшся? -голосила бабуся Маруся, -ну що в тебе подруг немає? Невже це дівоча справа м’ячик із ними по полю ганяти?

А тут і мама приспіла з повчаннями:

-Любаша, ну дивись скільки в тебе вбрання в шафі, а ти все в штанях, та в футболці. Невже тобі не хочеться вбратися, як дівчина? Так будеш із хлопчаками дружити, ніколи собі нареченого не знайдеш, ніхто з хлопців на тебе уваги не зверне. Вони ж тебе за свого хлопця тримають.

– Ох, Любо, одумайся, поки не пізно, пора вже на дівчину перетворюватися, – підхвачувала знову бабуся.

На всі ці охи і зітхання мами, вона завжди посміхалася і тільки один раз відповіла:

-Мамо, не хвилюйтеся ви так. Мене можуть вибирати, не вибирати, це не важливо. Важливо, коли я когось виберу. А якщо я виберу, він від мене не відвертиться.

Мама невдоволено похитала головою, а бабуся на відповідь Люби заохала і про всяк випадок пішла пити свої заспокійливі краплі.

“І в кого Любочка така жвава, самовпевнена. Хто їй у голову втовкмачив, що вона сама може брати від життя все, що забажає?” – думала Маня. – “Як би не розчаруватися Любочці, адже в житті не все залежить від наших бажань”. Маня намагалася застерегти Любусю від такого підходу до всього, але та лише відмахувалася.

Наприкінці десятого класу, Люба закохалася в Кольку-ботаніка з паралельного класу. Непримітний очкарик Колька був трохи замкнутим і дуже зануреним у навчання, і друзів у нього майже не було.

Люба звернула на нього увагу на дискотеці. Колька стояв біля стіни і намагався бути непоміченим, але на тлі інших, він цим якраз і виділявся.

Йому, звісно, хотілося танцювати, але він боявся відмови дівчаток і тому просто нікого не запрошував та стояв.

Люба пожаліла його, підійшла до Кольки і запросила на танець. Їй було начхати на умовності, про які говорила бабуся, що кавалер має робити перший крок до дівчини.

Колька оторопів, він явно збирався весь вечір підпирати стіну.

-Меня запрошуєш? – здивовано запитав він. Про всяк випадок подивився на всі боки і втягнув шию.

-Тебе, а що тут дивного. Хочу з тобою потанцювати, ось і запрошую.

Радісний Колька не пішов, а побіг танцювати з Любою, і вона його весь вечір не відпускала від себе. Він навіть пішов її проводжати додому, хоча Люба нікого не боялася.

Їй просто було цікаво з Колькою розмовляти, він так про все розповідав, що Люба закохалася в нього і ще вона закохалася в його очі, які вона розгледіла, коли він час від часу знімав окуляри, щоб протерти.

Мама з бабусями від Кольки були в захваті. Вони були здивовані, як це Люба спромоглася захопити такого розумного, красивого хлопця.

Колька поруч із Любою став упевненішим. Любаша змушувала його вірити в себе і завжди говорила, який він розумний, красивий і чудовий.

Після закінчення школи і Коля, і Люба вступили до університету і на третьому курсі вирішили одружитися. Люба сама освідчилася Кольці.

-Коль, пора б нам уже й одружитися, – упевнено сказала вона, – та ми, можна сказати, вже чоловік і дружина, стільки зустрічаємося. Інші стільки в шлюбі не живуть. Чи ти сумніваєшся?

Коля не сумнівався, він довіряв Любі в правильності цього рішення. Він якось звик, що Люба ведуча, а він ведений.

Як же всі навколо були раді. Батькам Миколи дуже подобалася Люба і вони бачили, як їхній син змінився поруч із цією дівчиною.

А вже за маму і бабусь Люби і говорити нічого. Колю вони обожнювали, та нарешті в їхньому роду перерветься карма матерів-одиначок.

На п’ятому курсі інституту в молодих з’явився син і Люба пішла в декретну відпустку.

А Миколі після успішного захисту диплома запропонували залишитися в університеті на викладацькій роботі, чому вони з Любою були дуже раді. Роботу молодому спеціалісту не знайти вдень із вогнем, а тут така стабільна, перспективна робота, тим паче, що Микола не припиняв поповнювати свої знання і надалі розраховував на звання та ступені.

Співробітники університету поважали молодого фахівця, студенти обожнювали, оскільки вік Миколи недалеко пішов від студентського, а студенточки закохувалися в розумного, сучасного викладача.

Стала Люба помічати, що виплеканий нею чоловік став пізно приходити, посилатися на втому, коли Люба натякала, що пора згадати про подружній обов’язок.

І якщо раніше, після роботи, рот Миколи не зачинявся, і він розповідав і розповідав про студентів, лекції, про те, як він пише дисертацію. А тут раптом мовчить, насупившись і про що Люба не запитає, відповідь коротка, мовляв, на лекціях наговорився.

Люба не наївна дівчинка, зрозуміла, що вимовляється він і витрачає свої чоловічі сили десь в іншому місці.

“Ах ти кіт поганий, – подумала Люба, – я тебе, можна сказати, змусила в себе повірити, а ти хвіст підняв, та й по студенточках, я тобі цей хвіст швидко прикручу.”

Вирішила Люба простежити за підозрюваним чоловіком і не помилилася.

Подруга Люби, секретарка декана довідалася, що поруч із Миколою Степановичем крутиться бліда, худорлява, плоска у всіх місцях, очкаста амеба, студентка Парамонова. Усі перешіптуються з приводу їхнього роману, але свічку ніхто не тримав.

Щоб вжити заходів, Любані достатньо було цієї інформації.

Іру вона зустріла біля гуртожитку і на очах у всіх розібралася з нею. Розбірки з Миколою відбулися вдома.

Якщо Парамонова відбулася двома клаптиками висмикнутого волосся, а огрядна Любаня думала, що амеба більше не встане, якщо вона прикладеться до неї кулаком, то Миколі було пред’явлено претензії у вигляді макіяжу під оком.

-Люба, я всього лише хотів підняти самооцінку Іринки, -лепетав Микола, -хотів допомогти їй, як ти колись допомогла мені. Нічого серйозного.

За таке пояснення своїх пригод Микола бонусом заробив макіяж і під друге око.

Чим би це скінчилося, невідомо, якби він вчасно не схаменувся і перестав виправдовувати свої кобелині перегони, а впав на коліна перед Любою, як підкошений, і благав про прощення.

Люба пробачила з тією домовленістю, що якщо Миколка зробить ще хоч одну схожу замашку в бік жіночої статі, то сам Миколка позбудеться своєї статі.

Чоловік більше ніколи не перевіряв, чи здійсниться те, що йому пообіцяла Люба. Перевіряти небезпечно, з Любанею жарти погані.

Коли вона в гніві, потрібно побоюватися втратити не тільки чоловічі причандалля, а й життя.

На чуже Любаня не зазіхає, але й за своє може постояти.

Ось така вона “донечка моя, бідна”.