Крик душі: Часто вони з заплаканими очима. Часто, небагатослівні. Хтось розповідає, хтось мовчить

Дуже актуальний і цікавий допис мешканки Надвірнянського району Тетяни Охотник. Потрібно пам’ятати, що зараз ми маємо бути, як ніколи, єдиним цілим. Ми маємо об’ єднюватися і допомагати один одному. У нас у всіх єдина мета – побороти ворога, який загарбницько, цинічко, безжально прийшов на нашу землю.

Автор Тетяна Охотник:

Багато хто відмітив, що маленьке, тихе наше містечко стало наповненим. Наповненим людьми, які шукали тут спокій і прихисток.

Зараз я хочу про деяких таких людей розказати. Це вимушені переселенці. Старі, молоді, з дітьми, з тваринами. Всі вони покинули рідну домівку. У когось вона ще є, а у когось залишилися лише спогади.

Такі люди приходять до нас плести сітки. Хтось, як на роботу, з 9 до 17-18. Хтось на короткий термін.

Вони не сидять в тимчасовому своєму житлі, вони хочуть допомогти і допомагають. Плетуть, ріжуть стрічки, вчаться плести основу, купують ножиці і печиво для перекусів на всіх, хоч у самих одні кросівки і джинси.

Часто вони з заплаканими очима. Часто, небагатослівні. Хтось розповідає, хтось мовчить. І ми не можемо відчути навіть сотої долі того, що вони відчувають, що вони пройшли.
Вони мовчки приходять і роблять спільну справу. І не лише з плетіння сіток. Знаю, що і у наших швей також є помічниці з переселенців…

І я дуже хочу подякувати їм за це! Не кожна людина у чужому місті, після пережитого має на таке сили. Дякую! Вірю, що скоро ви побачите свої рідні домівки, але з повагою і любов’ю будете згадувати цей край.

А тепер одразу попередження хайтерам. Це пост подяки і підтримки переселенцям, з якими я бачусь кожен день. І з якими ще буду. Тож перед тим, як писати щось, – добре подумайте.