— Мамо, я не знаю, чи варто це зараз говорити, але я повинна… — почала я, і голос мій тремтів. — Я щойно бачила тата в “Аврорі”. Він був із якоюсь жінкою. І це точно не була ділова зустріч.

— Мамо, це просто неймовірно! Ти й далі терпітимеш такі знущання? Нічого не зміниш? Як таке можливо? Батько має іншу сім’ю, а ти мовчиш? Може, на Різдво їх усіх запросимо, щоб дружити родинами? Що це взагалі за абсурд?

Я сиділа в кафе, спокійно помішуючи каву, і чекала подругу. Зустрічі з Іриною для мене завжди були рідкісним і приємним моментом. Але цього разу щось пішло не так. У повітрі зависла тиша, що раптово перервала звичний гамір. Я підняла очі і побачила його — мого батька.

Спочатку я подумала, що помиляюся. Він сидів за далеким столиком із жінкою, яка виглядала значно молодшою за маму. Довге кучеряве волосся, елегантний одяг і сяюча усмішка. Вони розмовляли, сміялися, і з кожною хвилиною мене огортав холод.

“Хто це може бути? Колега? Ні, не схоже,” — промайнуло у голові. Їхня поведінка видавала щось більше, ніж просто ділові стосунки. Я інстинктивно згорнулася у кріслі, намагаючись зробити так, щоб він мене не помітив. Єдине, що я могла зробити в цю мить, — це тихо вийти з кафе, уникнувши зайвих сцен.

Я вибачилася перед Іриною телефоном і поспішила додому. У голові снували десятки думок: як сказати про це мамі? Що буде далі? Їхній шлюб триває вже 32 роки, і я завжди вважала їх прикладом справжнього кохання.

Коли я прийшла додому, мама стояла біля плити, як завжди спокійна та зосереджена. Вона готувала обід, і я не могла зрозуміти, як сказати їй про те, що щойно побачила. Нарешті, набравшись сміливості, я наблизилася до неї.

— Мамо, я не знаю, чи варто це зараз говорити, але я повинна… — почала я, і голос мій тремтів. — Я щойно бачила тата в “Аврорі”. Він був із якоюсь жінкою. І це точно не була ділова зустріч.

Мама спокійно перемішувала суп, не звертаючи уваги на мої слова.

— Це не просто жінка, — сказала вона рівним тоном, навіть не обернувшись. — У твого батька є інша сім’я.

Ці слова мов громом вдарили мене.

— Інша сім’я? Як це? І ти… Ти досі це терпиш? Чому не подала на розлучення? Мамо, це ж несправедливо! Усе майно твоє, дім теж твій. Якщо треба, я допоможу, ми впораємося!

Мама повернулася до мене і сумно посміхнулася. У її очах була гірка мудрість.

— Доню, це не так просто, як тобі здається. Це довга історія.

— Довга історія? — не могла заспокоїтися я. — Ти знала? І нічого не зробила?

Вона зітхнула і поклала ложку на стіл.

— Твій батько зізнався мені шість років тому. Виявилося, що у нього стосунки з тією жінкою, і вона завагітніла. Її дитина — твоя сестра. Я не хотіла руйнувати сім’ю через одну помилку, тому ми домовилися: він житиме на дві родини.

— На дві родини? — я була шокована. — Мамо, це ненормально! Як ти могла з цим змиритися?

Мама знову подивилася на мене спокійно, але з якоюсь невидимою втомою.

— Доню, я не хотіла, щоб ти втрачала повагу до батька. Незважаючи ні на що, він — частина нашої сім’ї.

— Але ж це неправильно! — вигукнула я. — Ти заслуговуєш на більше, на краще життя, на справжнє кохання.

Мама взяла мене за руку.

— Часом краще змиритися, ніж втратити все, що ти будувала роками. Я лише прошу: не втручайся.

Я сіла на диван, не знаючи, що сказати. У голові вирували тисячі думок. Я не могла зрозуміти, як усе це могло статися.

— Добре, мамо, — нарешті сказала я. — Я мовчатиму. Але це несправедливо щодо тебе.

Мама сумно посміхнулася:

— Я знаю, доню. Але іноді ми робимо вибір, який здається найменш болісним.

Її слова прозвучали як остаточний вирок. Мені залишалося тільки мовчки прийняти цю ситуацію, хоча всередині все вирувало від обурення.