Моя бабця Фелікса під час грози ховалася в шафу… Господи, підкажи, куди нам тепер сховатися?

Моя бабця Фелікса під час грози завжди ховалася в шафу. Це було досить кумедне видовище. Доросла жінка з божевільним поглядом забігала в спальню й похапцем викидала з неї вузли, в яких зберігалися «на смерть» хусточки, рушники, святкова картата спідниця. Ми, діти, сміялися. Невже дощ такий страшний? Он блискава, тонка, як швацька нитка, за нею підтюпцем – грім. Саме грім і вводив її в стан несамовитості. Бо звук грому нізащо не відрізнити від звуків вибуху. Тепер я це точно знаю.

Тоня вкотре плакала вночі. Вчора налякалася вибухів, які лунали поруч, сьогодні – грому. Схопилася на ніжки, тонка, як вербова гілочка, і питає: «Мамо, що з моїм серцем? Чому воно так швидко б’ється?» Я до її грудей, а в них – колотнеча. Серце сіпається, наче в спійманої пташки. Зачинила вікна. Обійняла. Прочитала молитву. Наспівала давню, ще баби Фелікси, колискову. Грім продовжував бахкати. Він мав шахедний тембр і тон.

Наші сусіди – молода кремезна пара: він – колишній боксер, вона – плавчиня з широкою, добре розвиненою спиною. У них дівчинка-першокласниця. Прозора, сухоребра, на обличчі – сині півкола. Щоразу, коли лунає виття повітряної тривоги, батьки тягнуть до ліфту стільці, несуть у ковдрі дитину й сидять години дві або й три. Мала в піжамі з голими дрібними п’ятами. Під вухом – подушка. Досипає на материнських колінах, а на ранок півкола стають виразнішими та синішими. Якось консьєржка не витримала:

– Нащо так стресуєш дитину? Тривоги майже щоночі й не завжди закінчуються обстрілами. Тому надто малий відсоток, що влучить саме у твоє вікно. Хай би сопіло собі в ліжку.

Жінка зібрала докупи дебелі плечі:

– Просто ніколи собі не пробачу, якщо її поранить уламком.

– А пробачиш розірвану в шмаття психіку?

Плавчиня мовчки потягла стільці у квартиру. На плитці залишився нервовий пунктирний слід.

У будинку, який нещодавно потрапив під обстріл (Голосіївський район), жила родина з трьома дітьми. Кожну ніч вони спускалися до підземного паркінгу й спали в машині. Кожнісіньку ніч діти замість постілі мали жорстке сидіння. У кінці травня сталося непоправне: їх квартиру посікло уламками. Двері, вікна, стіни – усе ніби побувало під велетенським батогом. Люди не зазнали травм дякуючи тому, що вкотре куняли в авто, лише нервова система надломлена, оскільки ніякі беруші не врятують вуха від моторошних звуків, а жодна стоянка не вбереже психіку від невідв’язного страху.

Моя бабця Фелікса під час грози ховалася в шафу… Господи, підкажи, куди нам тепер сховатися?

Про це пише Ірина Говоруха на своїй сторрінці у фейсбук.