Насправді, війна – це не пекло. Пекло – коли ти готовий віддати життя за людей, які тебе зневажають…

Що таке справжнє пекло?

Пекло – коли ти тільки повернувся додому з «нуля», а зустрічають тебе байдужі обличчя.

Пекло – коли вже не можеш просто заснути в тиші. Хтось рятується телевізором на фоні, хтось глушить це все алкоголем, а хтось вже ніколи не побачить снів без транквілізаторів.

Пекло – коли твої сусіди тебе точно знають, але тепер при зустрічі просто від тебе відвертаються.

Пекло – коли ти мав друзів. Колись. У цивільному житті. Але більше ти їх не цікавиш. Вони не цікавляться де ти, як ти і чи взагалі ще живий.

Пекло – коли хтось помирає на фронті, а хтось – віджирає своє пузо в клубах, напиваючись в драбадан.Пекло – коли стоїш у якійсь черзі і чуєш, про що говорять люди: їх не турбує нічого важливого, воно обсмоктують чергову дурницю.

Пекло – коли йдеш до психолога, сподіваючись, що стане краще. А там тебе зустрічає розфарбована у всі кольори веселки байдужа матрьошка. І все, що її цікавить – скільки людей ти вбив. А де там люди, скажіть мені?

Пекло – це суцільне «коли» і «якщо».

Пекло – коли тебе осуджують за вчинки, які може довелось зробити, щоб врятувати своє життя і тисячі життів тих, кого ти навіть не бачив. Осуджують ті, що не знають, що таке війна.

Але війна – це не пекло.

Пекло – цe нeвдячнicть i нeпoвaгa.

Тому ми і повертаємось назад. Туди, де кожен – свій. І кожен тебе розуміє. Бо там тебе поважають.