Про що мовчать військові… Знаєте, я 2 години сиділа у колі тих кому ми допомагємо і слухала про те, що зазвичай вони мовчать.

Про що мовчать військові…

Я сиділа в колі тих, кому ми допомагаємо. І дві години просто слухала. Слухала про те, що зазвичай вони мовчать.

Вони вголос прочитали повідомлення про те, що до вересня їх не відпускають у відпустку. Переглянулись. І видихнули. “Не факт, що доживемо”…

А вчора загинув такий крутий чувак. Маленький уламок просто залетів йому у скроню.

А поряд в окоп прилетіла міна. Одного по частинам збирали. Як про це сказати його дружині?

А той, що в лікарні? 9 уламків в голові. Чи буде жити? Хто зна. А як тепер мотивувати тих, хто залишився, йти вперед…

І в очах так все безнадійно.

“Може, ви хочете пити? Чи їсти”, – питають вони мене. А мені хочеться просто здохнути. Бо я не розумію, як їм допомогти. І як докричатися, що треба допомагати.

“Олю, ми будемо дуже раді вас бачити ще”, – кажуть вони мені на прощання. І знову: “якщо доживемо”. Я мовчки сідаю в автобус….

Я мовчу. Бо в мене повний рот сліз…

Про це пише Olga Lozun на своїй сторінці у фейсбук.