Світлана була розчарована й заявила, що більше не хоче знати бабусю. Вона вважала це зрадою й повністю припинила спілкування

Тетяна була глибоко вражена вчинком своєї матері й навіть не могла уявити, що щось подібне може статися в їхній родині. Ніколи раніше вона не допускала такої думки.

Олена Петрівна, її мама, вже багато років жила одна, адже чоловіка не стало давно.

Хоча він і не був зразковим чоловіком, добрим чи дбайливим, Олена Петрівна навіть не розглядала можливість розлучення. Вона завжди повторювала: “У нашій родині розлучень ніколи не було, скільки я себе пам’ятаю”.

Це переконання було для неї надзвичайно важливим, і вона вважала, що розлучення – це щось неприпустиме, чого не зрозуміють рідні. Через це вона терпіла й продовжувала жити з чоловіком, попри всі негаразди.

Доля подарувала Тетяні зовсім інший сценарій. Її чоловік був дуже порядною людиною – працьовитий і спокійний. Мама Тетяни щиро раділа, що її доньці так пощастило, і часто говорила, що хоча б у неї буде гарне й щасливе сімейне життя.

Молодій сім’ї вдалося накопичити гроші й переїхати з маминих двох кімнат у власну квартиру. Хоча вона була меншою, з однією прохідною кімнатою, але все одно затишною й придбаною на власні кошти.

Згодом у них народилася донька. Життя наповнилося сімейними турботами й радощами. Роки йшли, і Світлана, їхня донька, виросла й вийшла заміж. Разом із чоловіком вона почала жити на орендованій квартирі.

Часто в розмовах Олена Петрівна заявляла, що в майбутньому переїде до доньки, а її квартира дістанеться внучці. Вона вважала це чудовим подарунком для онуки, адже це вирішить житлове питання й значно полегшить життя її батькам.

Тетяна вже почала обдумувати переїзд мами до себе, коли помітила, що в сім’ї Світлани виникли проблеми.

На питання, де її чоловік, Світлана лише сумно посміхалася. Згодом стало відомо всій родині, що чоловік покинув її й завів іншу жінку.

Олена Петрівна негайно порадила Тетяні поговорити з донькою. Вона наполягала, щоб Світлана не подавала на розлучення.

– У нашій родині розлучень не було! Вона має чекати, поки чоловік повернеться, а якщо не повернеться – сама його попросити, щоб не робив помилки, – переконувала бабуся.

Світлана слухати цього не стала. Вона подала на розлучення, а після нього повернулася з дитиною жити до батьків.

Невдовзі Олена Петрівна сама зателефонувала Тетяні й повідомила, що її квартира більше не належатиме Світлані. Вона оформила дарчу на племінника – сина своєї рідної сестри.

– Вона мене не послухала, тому я так вирішила, – сказала бабуся.

Світлана була розчарована й заявила, що більше не хоче знати бабусю. Вона вважала це зрадою й повністю припинила спілкування.

Тетяна ж розуміла, що мама вже старенька й потребує догляду, якого племінник навряд чи забезпечить. Але, з іншого боку, вона не хотіла сваритися з донькою, знаючи, що та може відвернутися від неї, залишивши самотньою на старість.

Жінці було дуже шкода рідну матір, яка, на її думку, зробила нерозумний і поспішний вчинок. Та чи можна вже щось змінити?

Тепер Тетяна опинилася в складному становищі. Вона не знає, чиї інтереси відстоювати: мами, яка залишиться сама, якщо їй не допомагати, чи доньки, яка також потребує підтримки й довіри.

Що робити в такій ситуації? Як правильно вчинити?