Тут мене аж мову відняло. Його син — мій ровесник! Та й для нашої старшої доньки він занадто дорослий, адже їй ще рости й рости

Ой, Маринко, ти навіть не уявляєш, що у нас тут у селі сталося! Ну слухай, я ж була впевнена, що після того, як ми придбали тут будинок, всі пригоди залишилися в минулому. Звісно, були дрібні непорозуміння: спочатку той скандал із парканом, потім ще кілька суперечок із сусідами, і, як годиться, навколо нас завжди крутилися плітки. Але ми з Михасем усе це залагодили, вирішили не звертати уваги на дрібниці — адже нерви важливіші. А тут таке сталося, що я навіть не знаю, сміятися чи плакати!

Останнім часом я помітила, що сусіди почали якось дивно на мене дивитися. І погляди їхні такі, ніби в нашій родині трапилося щось жахливе. Не витримала, підійшла до сусідки та питаю:

— Що сталося? Чому ви всі так дивитеся?

А вона, дивлячись кудись убік, відповідає:

— Та нічого… Живіть, як знаєте, мені що.

І пішла собі далі. Я спочатку не звернула уваги, думаю: ну, мало що люди говорять. У мене і так купа справ: доньку треба до садочка відвести, замовлення на плетіння сумок зробити, на пошту заїхати. Словом, часу розбиратися не було.

А тут якраз свято — День села. Сусіди запросили нас на застілля. Ми з Михасем, звісно, пішли, адже відмовляти якось не зручно. Сідаємо за стіл, усе добре: їжа, музика, сміх. І раптом до мене підходить пані Катерина, наша сусідка. Вона почала розповідати про свого сина, та так хвалиться:

— Ой, Сашо, ти б знала, який у мене син! І працелюбний, і майстровитий, і по світу їздить, гроші заробляє.

Я слухаю її, посміхаюся, думаю: ну, нехай хвалиться, це нормально. Але тут вона, дивлячись просто на мене, додає:

— А знаєш, він зараз якраз розлучився. Молодий ще, гарна б йому дружина не завадила. Ти б придивилася до нього!

Тут мене аж мову відняло. Його син — мій ровесник! Та й для нашої старшої доньки він занадто дорослий, адже їй ще рости й рости. І тільки тут я розумію, що пані Катерина прямо при моєму чоловікові Михасеві намагається сватати свого сина мені!

Уявляєш? Ми сидимо за столом, мій чоловік поруч, а вона пропонує мені іншого! Я глянула на Михася, а він сидить, мовчить, і так хитро посміхається, ніби йому це навіть смішно.

— Ні, — кажу я, — пані Катерино, дякую, але в мене вже є чоловік. Он він, поруч зі мною.

А вона, наче не чує, додає:

— Та що там твій чоловік! Він же зовсім не працює! Цілими днями вдома сидить, за комп’ютером щось клацає, і, мабуть, грошей зовсім не приносить.

І тут до мене доходить: сусіди взагалі не розуміють, що Михась — вебдизайнер. Для них, якщо людина не працює на заводі чи фермі, то це взагалі не робота. А я, виходить, у їхніх очах «основний годувальник», адже займаюся сумками на замовлення та постійно в справах.

Я посміхнулася й відповідаю:

— Ні-ні, дякую, але ваш син мені не потрібен. У мене чоловік є, і другого весілля я не планую.

А вона, ображено:

— Та за нього будь-яка жінка в селі піде! Він тільки кине погляд — і вже має наречену. Ти ще передумаєш.

Я вже думала мовчати, але не витримала:

— Якщо ваш син такий чудовий, то нехай і бере собі будь-яку іншу жінку з нашого села. А мене не чіпає. До речі, чому це він сам не прийшов свататися, а маму відправив?

Пані Катерина аж розсердилася:

— Сергію, де ти є? Іди сюди! Вона майже погодилася!

Я тут уже не витримала й кажу:

— Пані Катерино, це якась помилка. Я нічого такого не казала.

А вона вперто:

— Ось, скажу Сергію, щоб зайшов до тебе днями. Ви там уже поговорите, де жити будете.

Я їй прямо:

— Ні, дякую. Я свого чоловіка люблю.

Усі за столом засміялися, а пані Катерина образилася й замовкла. А я подумала: може, сусідам варто пояснити, що таке сучасні професії? А може, й не варто… Отака в нас тут комедія. Уявляєш, Маринко?