— Ти завжди робиш з мухи слона! Хочеш, я знайду тобі психолога? — сказав він, кривлячи обличчя в іронічній посмішці

Коли я прокинулася вранці, сонячне світло вже заливало нашу спальню, огортаючи все теплими відтінками. Проте цей день не обіцяв бути таким світлим. Володимир знову почав свою “традиційну ранкову програму” — невдоволення, закиди та звинувачення. Здавалося, що його мета — зробити мій настрій гіршим ще до сніданку.

— Знову шукаєш привід причепитися? — його голос був різким, ніби ніж, що розрізає повітря. Я лише запитала, чому він не прибрав після себе. Ця невинна фраза стала іскрою для нової сварки.

— Ти завжди робиш з мухи слона! Хочеш, я знайду тобі психолога? — сказав він, кривлячи обличчя в іронічній посмішці.

Часом я починаю сумніватися в собі. Може, він має рацію, і проблема справді в мені? Може, я надто гостро реагую? Але водночас відчуваю, що його слова мають лише одну мету — знецінити мої емоції та почуття.

Коли Володимир говорить про свої справи, це схоже на довгий монолог, у якому для мене немає місця. Але якщо я намагаюся поділитися своїми переживаннями, відповідь завжди одна: “Я зайнятий, у мене серйозніші проблеми”.

— Знову вигадуєш щось, — каже він, коли я намагаюся висловити свою думку.

Чи це нормально? Чи я дійсно перебільшую?

Подруга Оксана порадила мені цікавий спосіб розібратися:

— Не сперечайся. Просто тихо записуй, що він говорить. Потім прослухаєш і зробиш висновки.

Я вирішила спробувати. Коли Володимир знову почав свою тираду, я непомітно ввімкнула диктофон.

Пізніше, коли він заспокоївся, я запитала:

— Чому ти так реагуєш? Тобі самому не здається, що твоя поведінка не зовсім нормальна?

Він лише поглянув на мене і махнув рукою.

Ці конфлікти стали постійними, і я почала розуміти, що мені потрібна тактика. Слова Людмили, моєї колеги, стали для мене підтримкою:

— Зберігай спокій. Нехай твої емоції будуть твоїм захистом, а не слабкістю.

Я навчилася стримуватися. Коли ситуація доходить до межі, я ставлю між нами уявний бар’єр, який дозволяє зберігати внутрішній баланс.

Одного вечора, після чергового скандалу, я сіла поруч із ним, увімкнула запис і спокійно сказала:

— Послухай себе. Це дійсно нормально?

Його обличчя помітно змінилося. Спершу це було здивування, потім злість, а далі щось схоже на замішання. Але всередині мене зріла думка: чи може це щось змінити? Чи варто ще чекати, що ситуація виправиться?

Дивлячись на вечірнє місто, я зрозуміла, що проблема не лише в ньому. Вона і в мені — у моїй готовності терпіти. Можливо, настав час перестати шукати причини виправдовувати його поведінку і почати діяти.

Адже якщо у стосунках немає спокою, то чи варто за них боротися? Можливо, єдиний вихід — це змінити не тільки обставини, а й своє життя. Що ви думаєте: чи варто боротися до кінця, чи іноді краще відпустити?