Вона вже не перший місяць питала себе: як і чому вона опинилася у цьому безбарвному шлюбі? Чому поруч із нею людина, яка не приносить ні радості, ні підтримки?

Наталя сиділа біля вікна, втупившись у дощові краплі, які повільно скочувалися по склу. Її думки кружляли, мов осіннє листя у вітрі. Вона вже не перший місяць питала себе: як і чому вона опинилася у цьому безбарвному шлюбі? Чому поруч із нею людина, яка не приносить ні радості, ні підтримки? Володя був на п’ятнадцять років старшим, і колись їй здавалося, що ця різниця у віці забезпечить їй надійний тил. Але тепер вона розуміла: це був лише міф, який вона сама створила.

Думки про розлучення не лякали її. Вона вже чітко уявляла, як відкриває двері своєї оселі, де немає більше його кросівок, розкиданих речей чи постійних нагадувань, що “жінка повинна економити”. Від цих уявлень ставало так легко, ніби з плечей знімали важкий тягар. Вона навіть подумки репетирувала, як скаже йому: “Ми залишимося друзями, але далі кожен піде своїм шляхом”.

І ось настав той день. Наталя довго збиралася з духом, вдихнула глибоко, ніби перед стрибком у воду, і відчинила двері до нової себе. Вона дивилася у дзеркало і вперше за довгі роки бачила там не тільки “маму” чи “дружину”, а жінку, яка заслуговує на щастя. Вона дозволила собі те, що раніше здавалося розкішшю: записалася до салону краси, зробила стильну зачіску, ніжний манікюр і навіть купила нову сукню. Вперше за довгий час Наталя відчувала себе красивою.

Минуло півроку, і життя почало грати новими фарбами. Наталя зустріла його – Андрія, нового співробітника на роботі. Він був дбайливим, уважним, і його погляд, сповнений інтересу, змусив її серце битися швидше. Спершу його залицяння викликали у неї роздратування. Наталя ще не оговталася від попереднього шлюбу й насолоджувалася свободою. Але з часом вона здалася. Її зачаровувало, як Андрій сміявся, як ніжно брав її за руку, як він цікавився її думками, а не тільки тим, що вона приготувала на вечерю.

Проте одного вечора, коли вони сиділи у кафе, Андрій несподівано вимовив:
— Наталю, я хочу провести з тобою все життя. Одружимося?

Ці слова були як грім серед ясного неба. Наталя заніміла. Її переслідували спогади про каструлі, прання, прасування і намагання догодити чоловікові. Вона майже фізично відчула той холодний, сірий побут, у який не хотіла повертатися.

— Андрію, це так несподівано… Мені треба подумати, — тихо відповіла вона, намагаючись не видати свого страху.

Наступні дні стали для Наталії справжнім випробуванням. Її серце тягнулося до Андрія, але розум шепотів, що вона ризикує знову втратити себе. Вона любила його, але боялася, що шлюб знову стане для неї кліткою.

У ці моменти Наталя залишалася наодинці зі своїми страхами. Вона уявляла себе у майбутньому: старість, самотність, син, який можливо, буде далеко. А поруч із цими думками жевріло щось тепле – спогади про часи, проведені з Андрієм, його усмішку і обійми.

Вона намагалася знайти відповідь. З одного боку, свобода і можливість жити своїм життям, а з іншого – ризик знову спробувати побудувати стосунки, де буде любов і повага.

Друзі, а як би ви вчинили на місці Наталії? Чи варто їй наважитися на новий шлюб, чи краще залишитися вільною та незалежною? Поділіться своїми думками в коментарях.