Все життя мріяла про одного, витратила багато сил, щоб отримати те, чого хотіла, а вийшла заміж за іншого. Тепер розумію, що справжнє щастя – це не те, що ми випрошуємо, а те, що Бог готує для нас

Я з Петром сиділа за однією партою з першого класу і не могла налюбуватися його великими карими очима.

Вже таким він був гарним, що в дитинстві, що як подорослішав, що я була певна. Що він – моя доля.

Але до такого гарного хлопця й охочих дівчат було купа, а Петро наче й не про нього все: дівчат сторонився, як танці, то сидить сиднем на лаві, або під лавою. Але я не покидала надії вийти за нього заміж, доходило до того, що ми з дівчатами його додому проводжали. А він від нас аж втікав чи не городами.

Ще поки вам по п’ятнадцять, то це наче весело, але вже мені й двадцять і двадцять п’ять, а Петро не мій.

Тішило лише те, що й нічий.

Він чомусь був дуже сором’язливий, я не знаю, чому. А, коли почаркується, то вже міг привітатися та щось розпитати за життя, а далі вже перебере і під лавою.

Всі знали, що він мені дуже подобається, мама й бабуся дуже мене відговорювали від того аби я біля нього увивалася:

– Дитино, то за тобою має хлопець бігати, а не ти за ним.

– Мамо, у нього не той характер.

– Має бути той. Та оглянься навколо, що на ньому світ зійшовся клином?

Я не хотіла нікого слухати і далі мріяла про Петра та молилася Богові і воpожила на Катерини на нього.

Якось я з роботи приїхала і одразу пішла до дівчат, а далі й в клуб. А там вже бачу Петра, що очима так повільно кліпає і ледве дивиться. І мені якось так стало дивно, що я геть не хочу його карими очима милуватися! Мені аж морозно стало, далі жарко, далі на очі сльози навернулися – стільки років заради ось цього?

І як тільки я звільнилася від своєї ілюзії, то одразу де й кавалери взялися! І я вже я справді почала перебирати, а не сама бігати.

Чи то так доля чи так мало бути, але почав до мене старший брат Петра залицятися.

– Давно ти мені подобаєшся та завжди якась така була, що й підступити було боязно. А тепер аж інакша стала. То я тебе проведу додому?

І провів, і так, що далі ми вже вирішили не розлучатися.

Мама й бабуся лиш головами хитали:

– Ти без тої родини жити не можеш?

– А що батьки його скажуть?

– Та де таке видано?

Але ми були стійкі в тому аби бути разом.

Зіграли весілля і я стала щасливою дружиною і мамою.

Вже ми роки з Іваном живемо, все у нас, як має бути, діти вчаться і ми в добрих відносинах.

Петро й далі не жонатий, отак ходить до генделика і там його радість. Де його краса й ділася. Дивлюся я на нього та й багато хто з дівчат, що це треба вміти так собі життя зіпсувати, адже йог хотіли дівчат з гарних родин, а не якісь там.

Іван мені інколи закидає на нього поглядом, мовляв, за ким ти там сохла? Міг колись і при суперечці згадати, що я любила не його, але то таке, не варте уваги, бо він знає, що між нами нічого не було, а дівочі мрії річ безневинна, принаймні в мене так було.

І я дякую Богу, о не пішла далі за мрії, бо за таким чоловіком, як Петро я б точно не мала тієї стабільності та достатку як з його братом. Та чи й з ним би на пару там не гуляла, боже збав.

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.