Знаєте, оце лежу собі по серед ночі і думку гадаю: Ніхто з моїх знайомих вже давно нікуди не ходить, ні в які укриття… цього разу пронесе чи все таки прилитить?

Прокинулася в четвертій ранку від сирени. Нікуди не пішла, звісно. Ніхто з моїх знайомих вже давно нікуди не ходить, ні в які укриття. Усі живуть під гаслом “Якщо й*бне, то й*бне, що вже тепер”…

І оце лежиш посеред ночі і думку гадаєш: цього разу й*бне чи не й*бне? Чи прилетить за кілька хвилин у твоє вікно? Чи прилетить у сусідній будинок, а твоє вікно вирветься з м’ясом і прилетить тобі в голову? Чи твій під’їзд складеться як руська гармошка, і ти опинишся під завалами? Краще б одразу мертва.

Краще б й*бнуло вже нарешті один раз та й по всьому. Бо гормональний шторм, який влаштовує організм в цей момент, не можливо припинити зусиллями волі і не можливо більше витримувати.

Але це тому я собі дозволяю такі думки, що у мене не сплять за стінкою діти. У мам, в яких у хаті діти, зовсім інший політ думок. Не збудила дитину, не повела в укриття, а раптом саме цього разу прилетить? І як потім з цим жити? А тягати дитину другий рік в укриття щоразу – теж неможливо. А на ранок відкриваєш новини і бачиш кількість дітей, що загинули цієї ночі. І як з цим жити?

Я не знаю, нащо нам досі вмикають ті тривоги. Вони нікого не рятують. Ніхто не ховається в укриття, прилетіти може в кожне вікно, а мільйони тих, кому не прилетіло, тихо їдуть з ґлузду з ушатаною нервовою системою і букетом підігрітих стресом болячок.

Але я дуже хочу, щоб незабаром такі сирени вмикали в москві. Щоночі. По три рази. Роками. Без жодного розуміння, коли це скінчиться. Без можливості на це вплинути. Без можливості від цього втекти. Не треба навіть там бомбити. Хай їм вмикають тривогу і хай вони лежать і думають, цього разу пронесе чи таки й0бне? Щоночі. По три рази. Добраніч, приємних снів.