Микола, загорнутий у теплий кожух, ступав по скрипучому снігу, прямуючи до бабусиної хати. Раптом, посеред заметів, він побачив чітко протоптану стежку, що вела прямо до порога. Здивування охопило його, коли він помітив, що навіть сходи були виметені від снігу. “Невже я помилився адресою?” – промайнуло в його голові. І в ту ж мить за його спиною пролунав знайомий голос…
По засніженій і давно не прочищеній дорозі йшов Микола у бік села.
Машину свою залишив на узбіччі, бо бачив, що не проїхати йому.
– Та-ак, давненько тут був трактор, – думав чоловік. – Та й ясна річ, у селі жителів не дуже багато, автобус сюди не ходить, до траси недалеко. Навіть зупинка автобусна там. Влітку, напевно, тут добре, на природу багато приїжджають з міста…
Микола ще здалеку побачив хату своєї бабусі. На даху багато снігу.
Коли він маленьким з матір’ю приїжджав до них у село, то бачив, що дід скидав з даху сніг.
– Сніг важкий, онучку, – казав він. – Може й дах зламатися, а він потім і потече.
Так пояснював дід Миколі, коли той запитував, навіщо той скидає сніг, все одно навесні розтане.
Микола думав, як пробиратиметься до будинку, адже снігу багато, доведеться протоптувати доріжку до ґанку…
…Як давно це було. Миколі тридцять, і він уже був одружений, але недовго, прожили з дружиною всього біля трьох років, обоє зрозуміли, що вони різні, дитини не було.
Не хотіла вона народжувати, казала все:
– Житимемо для себе, а діти вони тільки заважають, не потрібні вони!
А от Микола вважав інакше…
Пробираючись по снігу до будинку бабусі, він думав:
– І навіщо я сьогодні поїхав. Хоча мама дуже хотіла, щоб я з’їздив, а їй переживати і нервувати ні до чого, адже тільки-но їй стало краще…
…Якось Микола прийшов до матері. Він жив ще з колишньою дружиною і частенько сам відвідував стареньку.
Чоловік пам’ятав, як побілів, коли побачив її в ліжку.
Побачивши сина, мати заплакала. Микола прийшов вчасно – тиск.
Він викликав швидку, і лікарка сказала:
– Ви дуже вчасно викликали нас, треба терміново в лікарню.
Мати лежала в лікарні, Микола щодня відвідував її, правда не міг сидіти поруч, але найняв доглядальницю.
Потім перевезли її додому, і син сказав:
– Мамо, ти обов’язково станеш на ноги, я тобі обіцяю!
Саме в цей час і розійшлися вони з дружиною, яка йому сказала зловтішно:
– Не вистачало мені ще твоєї слабої матусі!
Микола виявився чудовим сином, взяв відпустку і цілий день порався з нею.
Робив масаж, готував, годував, робив процедури. Головним для нього було поставити матір на ноги.
Через якийсь час мати почала вставати, могла сама готувати. Микола йшов на роботу вже зі спокійною душею.
Але все частіше від неї чув:
– Синку, як би добре було переїхати в бабусину хату до села. Там не треба спускатися з п’ятого поверху, поставив табуретку на подвірʼї й сиди собі, насолоджуйся свіжим повітрям, або займайся справами.
І тобі з міста машиною недалеко, кілометрів вісім.
Микола розумів, що їхати взимку з матір’ю в село в занедбаний будинок, це безглуздо і нереально.
Але пообіцяв матері з’їздити все оглянути, і подивитися, що там з будинком.
Вирішив не зволікати, от і приїхав. Та й думав, що ідея матері переїхати в село – це ілюзія.
Будинок напевно вже розвалився, він там не був років десять, відколи відвезли бабусю до міста, коли вона вже зовсім занедужала і там і поховали її.
Але поїхати в село він повинен, а що буде далі, час покаже…
…Валя все частіше ставила собі запитання:
– Що таке жіноче щастя, і де його шукати і в чому воно проявляється, і чи взагалі воно є?!
Жила вона завжди в селі, виховувалася без батька, з матір’ю і бабусею.
Часто приїжджала ще із сусіднього села тітка, сестра матері.
Ось і сиділи вони довгими зимовими вечорами у своїй жіночій компанії, розмовляли, навіть іноді пісні співали.
Батька свого Валя не знала, та й не питала про нього ніколи.
Немає й немає його, вона якось навіть не переживала від нестачі батьківської уваги.
Але невдовзі заслабла бабуся, а одного дня її не стало.
Валя з матір’ю залишилися вдвох.
Після дев’ятого класу вона пішла вчитися у місто, але й там не зустріла хлопця.
А зараз і тим більше. Живе тут у селі, доглядає матір.
Працювала Валя у сусідньому селі в лікарні. Добиралася туди й назад пішки – було недалеко.
Валі виповнилося двадцять три роки, з хлопцями вона не зустрічалася.
А останні три роки в неї і зовсім не було часу. Мати лежала вже два роки і Валя доглядала її.
Весь будинок і невелике господарство – коза й кілька курочок, були на ній.
Але був чоловік, якого вона любила з дитинства, хоча він про це не знав.
А може він давно вже одружений і купа дітлахів у нього, і щасливий з дружиною. Про це вона не знала.
І, можливо, ніколи не дізнається, бо ось уже десять років і два місяці вона його не бачила.
Колись він приїжджав до її сусідів – бабусі з дідом.
Потім у нього не стало дідуся. Вона погано це пам’ятала, була ще маленькою.
Валя пам’ятала, як сусідский хлопчик зашпортався й опинився на землі, а її мама йому допомагала. А потім і Валя намагалася йому допомогти.
Їй було шкода його, вона дула щосили ногу, щоб йому було легше. Але він тільки сміявся й казав:
– Ой, Валю, від тебе ніякого толку!
А вона дивилася своїми зеленими очима на нього з тривогою і запитувала тоненьким голоском:
– Все добре, скажи, все добре?
– Так, все добре, – відповів він і засміявся.
Їй тоді було років сім, а йому чотирнадцять.
У її зелених очах було стільки співчуття, що вона готова була розплакатися. А він сміявся і казав, що все добре. Потім вона обіцяла, що допоможе йому, а як виросте, піде вчитися на лікарку…
…Микола, пробираючись до будинку бабусі, згадував ті далекі роки і сусідську дівчинку із зеленими очима, маленьку й турботливу.
Він уже й забув, як її ім’я, але очі її пам’ятав, дуже рідкісного кольору.
Від дороги він трохи пробрався по снігу і раптом ступив на розчищену доріжку, правда вже трохи припорошену снігом.
Біля хвіртки Микола зупинився, ще раз подивився на паркан, на хвіртку та вікна в хаті.
Доріжку від хвіртки до ґанку була прочищена, і навіть сходи виметені!
– Чи не помилився я будинком, – промайнуло в Миколи в голові. – Чи хтось скористався відсутністю господарів і зайняв будинок?
Він мав таке відчуття, ніби бабуся все ще жива і зараз вийде з хати.
Раптом позаду він почув чийсь голос:
– Привіт, Миколо! Довго ж тебе не було, аж десять років і два місяці! Але я знала, що ти все одно приїдеш.
Тому й прибираю сніг тут часто, щоб тобі зручно було дійти до ґанку.
Весело посміхаючись, до нього говорила якась дівчина і дивилася на нього зеленими очима…
Микола дивився на неї, як заворожений, не розуміючи, що відбувається.
Нарешті він здогадався, що це зелені очі сусідської дівчинки, яка колись допомогла йому тоді в дитинстві, і так переживала.
Перед ним стояла симпатична дівчина у світлій дублянці і світлій шапці з румʼянцем на щоках і з білосніжною посмішкою.
– Ти що, не впізнав мене? Я ж Валя, твоя сусідка, точніше твоєї бабусі. А ти що, забув мене? Я тебе завжди пам’ятала.
Посмішка почала сходити з її обличчя, але Микола поспішив її запевнити:
– Валя, звісно Валя, пам’ятаю я тебе, тільки та, яку я знав раніше, була вдвічі меншою за мене. І ще смішно цікавилася чи зі мою все добре. Ще кіски у тебе були до плечей, а очі ті самі, зелені – гарні.
– Так ти згадав мене! – зраділа Валя і знову на її обличчі засяяла усмішка, а він теж усміхався у відповідь.
Незабаром вони сиділи в будинку Валі і пили м’ятний чай з полуничним варенням. А мати з усмішкою спостерігала за ними.
– Твоя бабуся давно була слаба, тільки не хотіла вас засмучувати, адже ви в місті, щоб ви часто не приїжджали, говорила, що ви всі зайняті. А мені вона казала:
– Валечко, ти тут поруч, і можеш у будь-який час до мене забігти. А я бігала в магазин, купувала їй хліб, сіль, цукор, ну що попросить, те й купувала. А ще міряла їй тиск, таблетки давала. Поки ви не відвезли її до міста. Перед від’їздом вона віддала мені ключ від її будинку, все повторювала, щоб я доглядала за хатою, поки ти сюди не приїдеш. Чомусь вона була в цьому впевнена.
– Так, я пам’ятаю, ти завжди хотіла стати лікаркою, ще тоді мені сказала, що вилікуєш мене, – сміявся Микола.
– Ой, скажеш теж. Просто я тоді дуже переживала за тебе і хвилювалася, я вже тоді тебе любила, – Валя раптом ойкнула і прикрила рукою рота, не очікуючи сама від себе, що видасть свій потаємний секрет.
Вона одразу скочила з-за столу, принесла ще чайник і долила йому в кухоль, заметушилась.
А Микола зрозумів, що Валі стало незручно, від несподіваного зізнання йому в коханні.
Розумів, що і вона йому подобалася. І щоб зняти цю незручну напругу, він запропонував сходити в бабусин будинок.
Переступивши поріг будинку, Микола знову здивувався – у домі чистота й порядок і зрозумів, кому він завдячує цим.
Потім вони ще спілкувалися, але Миколі треба було їхати додому.
Зате за цей час вони довідалися одне про одного все. І що Микола не одружений, і Валя не була одружена, працювала у сусідньому селі. І він уже навіть почав здогадуватися, що весь цей час вона чекала на нього. І що він хоче привезти свою матір сюди в бабусину хату, чому Валя була дуже рада.
Микола ідучи, пообіцяв Валі:
– Так що Валечко чекай на нас, тепер я просто зобов’язаний повернутися сюди. І про що я тільки думав раніше?!
Це все моя мама, у неї мабуть інтуїція й передчуття.
Валя була дуже рада й щаслива, адже він повернеться. Тепер вона знала, що таке жіноче щастя.
А Микола йшов і все озирався, а потім їхав по трасі і перед очима стояли зелені очі Валі.
Він обов’язково повернеться, адже тут жила його зеленоока доля…