Мамо, все має свою межу. Я більше не буду терпіти твої витівки. На мою допомогу ти більше розраховувати не можеш
— Ой, як же тут тісно, - плакала Ельвіра Іванівна, ерзаючи на новому стільці, і розглядаючи, вкотре, квартиру-студію загальною площею двадцять дев’ять квадратів, – Корова ляже і хвіст нікуди подіти.
— У тісноті, та не в образі, – усміхнулася невістка, ставлячи на стіл салат зі свіжих овочів, – Ну от, зараз і рибу діставатиму з духовки.
— Правильно, Асенька, звичайно, хоч і тісно, зате свій дах над головою, не доведеться по чужих кутках більше блукати. Рада я за вас, це я так, бурчу по-старому.
— Яка ж ви старенька, Ельвіро Іванівно?! – Ася розсміялася, – Та вам, напевно, ровесниці заздрять, ви чудово виглядаєте. Моя подруга, коли вас побачила, була здивована, наскільки ви молоді.
— Ой, гаразд, – махнула жінка рукою, намагаючись приховати посмішку, – ти мені лестиш, я ж бачу, що зморшки з’являються і важко без ліфта підніматися до шостого поверху, старію, не молодію!
Ну, думайте як хочете, а у вашому віці у багатьох, вже не те, щоб зморшки з’являються, а все обличчя суцільне павутиння, і до другого поверху буває людям важко підвестися.
— Так, мої роки – моє багатство, – простягла Ельвіра Іванівна, – пізно я дітей народила, непросто було «молодитися», аби тільки сина з донькою не дражнили, що я їм не мати, а бабуся. Льоні простіше було, та й він хлопчисько, а Світульку тільки через вісім років після нього народила, а дівчаткам завжди хочеться поряд бачити молоду маму, от і намагалася всіма силами підтримувати і форму, і здоров’я. Тож, дорогі мої, не тягніть з діточками. Та й з онуками так простіше допомагатиме, а я ось, не знаю, поки онуки підуть, чи вистачить мене, щоб збагнути.
— А ми не збираємося тягнути, – пообіцяв Леонід, сівши за стіл, – Питання вже палко обговорюється!
— Ну от і чудово! – Досить усміхнулася мати, взявши в руки келих із червоним вином, – Я вас вітаю! Подарунка, правда, я не маю, самі розумієте, в якому я становищі зараз, але дуже сподіваюся, що ви не залишите мене. Свій кредит ви швидко закрили, тепер допоможіть сестрі розрахуватись за житло на морі!
Сказала і помітила, що обличчя сина та невістки змінилися.
— Ну, чого завмерли?! За вас! Нехай у вас у цій квартирі буде добре!
— Мам, щось я не зрозумів, це жарт, так, був? Про Свєтину квартиру? Якщо так, то зовсім несмішно. Для нас, отже, питання фінансів стало хворим за цей рік, а ти ще так невдало пожартувала.
— Ну, я що, на жартівницю схожа? Синку, ти мене знаєш, я не люблю жартувати, насправді я розраховую, що ви не залишите мене в біді.
— Тебе? І що ж за лихо таке? – Леонід вже почав трохи нервувати, – Що дочку недолугу підтримуєш у всіх її безумствах? Це твоє право, тільки нас не втягуй, будь ласка.
— Я просто сподіваюсь на допомогу. Льоня, ти мене зрозумій, я не можу вже тягнути ці борги, а у вас гроші вільні будуть, то чому не допомогти? Не розумію, навіщо проблему створювати на порожньому місці?
— У нас не буде вільних грошей! – Леонід відставив келих і підійшов до вікна, а Ася дивилася на чоловіка, прикусуючи від хвилювання губу.
— Розумієте, Ельвіро Іванівно, – м’яко заговорила вона, – Ми з Льонею купили цю студію, щоб не платити за оренду. Тепер хочемо назбирати ще грошей на початковий внесок і знову взяти кредит, тільки тепер купити вже троячку. Тут удвох ще можна жити, а от із дитиною вже тісно буде, а підросте малюк, йому окрема кімната буде потрібна. Цю студію потім здаватимемо.
— Ох, спритні які! Ваше маля ще в проекті, встигнете і Свєтин кредит погасити, і собі другу взяти, заробляєте чимало!
— А ти, мам, наші гроші не рахуй! – Не витримав Леонід і знову присівши за стіл, подивився в упор на матір. — Не треба так дивитися, ти мені завжди так відповідала, та й спільне майно тринькала, мене не питаючи ні про що.
Леонід насилу втримався, щоб у грубій формі не висловити матері все, що думав у цей момент. Світлану мати завжди балувала, від самого народження. Намагалася щосили, щоб доньці догодити – речі купити від популярних брендів, на відпочинок на канікули звозити подалі від рідних пенатів. Після школи вчитися далі Світлана не пішла, вирішивши, що народилася під щасливою зіркою і їй непогано працювати, як це роблять інші. Вона, Світлана, повинна насолоджуватися життям на повну котушку, і мати їй потурала, а далі, Світлана була впевнена, вона зустріне принца на коні, який забезпечуватиме її високі потреби, а чому б ні – вона красуня, яких пошукати, і за це чоловік просто зобов’язаний її обожнювати. Але у свої двадцять п’ять Світлана ще навіть серйозних стосунків не мала, але продовжувала сподіватися.
І ось тепер, коли Леонід з Асею взяли квартиру в квредит, Світлана вирішила не відставати. Ось тільки студія в її не цікавила – їй подавай житло біля моря та на першій лінії! Півроку вона мати цією ідеєю діставала і та здалася. Продала дачу, в яку батько всю душу вкладав – збудував будинок, виростив сад, сподіваючись, що діти та онуки там відпочиватимуть, здоров’я не шкодував, але не оцінив це ніхто. Мати навіть не спитала Леоніда, що він думає з цього приводу, всі гроші віддала Світлані на перший внесок, дістала довідку про доходи для неї через чоловіка своєї подруги, а потім платила щомісяця, продавши для цього гараж батька. Все це сколихнуло в пам’яті події, і Леонід не витримав, згадавши, як мати змушувала батька брати додаткові зміни (хоча він і пенсію пристойну отримував, і працював), щоб тільки Свєті не було відмови у її забаганках, і як він незабаром після мікроінсульту вийшов працювати, що його остаточно підкосило.
— Мамо, годі! Моєму терпінню прийшов кінець, – сказав Леонід грізним тоном, а Ася, побачивши його в такому стані вперше, втягла шию, — Я мовчав, довго мовчав, але вже накипіло. Твоя справа, звичайно, як Світлану далі балувати, але від нас не чекай підтримки ніякої! Ми, знаєш, теж могли б більш простору квартиру взяти, якби ти хоча б поділила гроші з продажу дачі, яку батько будував для всіх нас. Але ні, ми обходилися власними силами та коштами, ти нам нічим не допомогла. Купили те, що нам за коштами поки виявилося, зате Світлана шиканула на повну. І що тепер? Ні, я міг би зрозуміти, якщо вона хоча б мудро розпорядилася придбанням. Люди купують житло біля моря зазвичай для здачі, а самі відпочивають не в сезон, але це не про Світлану! Вона сама рвонула з подругами, борги тобі залишивши. Ти тільки подумай! Якби ви здавали цю нерухомість, а гроші відкладали, то за сезон могли б стільки накопичити, щоб потім до наступного платити борги помісячно. Де логіка? І ти посміла вимагати від нас якоїсь допомоги? Ні, мамо, вибач…
— Ну так звичайно! – вигукнула нарешті мати, розчервоніла і страшенно розсерджена. – Навіщо тепер нам допомагати? Батькові ти перед смертю його обіцяв, що мати з сестрою не залишиш, а тепер можна забути про це слово, головне, батько тобі довірив!
— Мамо, про що ти говориш? Якби ти потребувала ліків або чогось дійсно необхідного, то й питань не виникло б, але заохочувати безумство я особисто ніколи не стану! І вважаю розмову на цьому завершеною. Допомога теж різна буває і зараз у тому, що ви наробили, ніхто б допомагати не став на моєму місці. Та батько і ніколи б не дозволив дачу продати і гараж, тобі ж чомусь так легко це далося, я навіть дивуюся.
— Все зрозуміло, ти знайшов причину помститися мені за те, що не поділила з тобою виручені з продажу гроші, але ти чоловік, ти мусиш допомагати, а не чекати від матері підтримки.
— Я неодмінно допоможу тобі, якщо буде потреба, але зараз потреби немає, навпаки, твоя дочка має квартиру біля моря, вам можна тільки позаздрити, от і використовуйте це житло з розумом, щоб була користь.
— Ну, хай Світланка насолодиться відпочинком хоча б спочатку, а потім, зрозуміло, можна і здавати. Ти хоч три місяці допоможи мені борги гасити, а далі і здавати почнемо.
— Кому? Кому взимку ви здаватимете цю квартиру? – Леонід втрачав контроль над собою, — Мамо, я начебто з порожнім місцем розмовляю, невже ти зовсім не розумієш нічого чи вдаєш? Мало того, що ти вимагаєш від нас неможливого, то ще й новосілля нам зіпсувала.
— Що ж, я можу піти, якщо все вам псую! – Підскочила Ельвіра Іванівна, наче ужалена, – Але тільки знай, коли тобі знадобиться допомога, на нас можеш не розраховувати!
— Я це обов’язково врахую! – сказав Леонід, сплеснувши руками.
Ельвіра Іванівна поспішила до виходу, але раптом зупинилася, подивившись на Асю:
— А ти що сидиш, мовчки? Радуєш, що син мати образив і прогнав? Ну, нічого, і тобі мої сльози віділлються, він колись з тобою так само вчинить! Я все життя йому присвятила, а він ось так от подякував. Так і з тобою буде, запам’ятай!
Вона голосно грюкнула дверима, так що Ася здригнулася і злякано подивилася на чоловіка.
— Може, не треба було з нею лаятись, – несміливо спитала вона, а Льоня ніжно обійняв її і притиснув до себе.
— Але ж ти бачила, що по-хорошому вона не розуміла ніколи, так скільки можна няньчитися? Після того, як не стало батька, вони обидві наче збожеволіли, творять, казна-що й впевнені, що роблять правильно. Знаєш, я такий радий, що мені дружина дісталася мудра, не така, як сестра, і я завжди це цінуватиму.
— Дякую, – посміхнулася Ася і зітхнула, – Шкода, що цей день виявився нерадісним зовсім, а ми ж так до нього прагнули. Новосілля вирішили відзначити лише після погашення боргів і тут така неприємність.
— Нічого! – Пообіцяв чоловік, ось купимо велику квартиру і нікого не запросимо на новосілля! Будемо лише ти і я!
— І наш малюк, – сказала тихо Ася.
— Ну може бути…
— Ні, це точно, – вона посміхнулася, і на душі стало так тепло, що Леоніду на мить здалося, ніби все життя перевернулося. Все довкола заграло новими фарбами, і він відчув приплив небувалої енергії.
— Та я ж тепер гори з місця рухатиму! Обіцяю, дуже скоро ми зможемо звідси переїхати.
Через сім місяців Леонід зустрічав біля пологового будинку дружину та сина.
— Мама твоя не прийшла? – Запитала з жалем Ася.
— Ні, навіть онукові не зраділа, каже, у них тепер свої турботи. Виявляється, Свєтка з моря повернулася вагітною, готується стати мамою-одинаком. Квартиру там довелося продати, адже кредит платити було нічим, ну а проблемні квартири, як ти розумієш, за безцінь продаються, тож залишилися вони біля розбитого корита і те, що вклали, повернути не змогли, тільки борги покрили.
— Шкода, – видихнула гірко Ася, – Хоча, мабуть, уроком буде для обох.
— Це навряд, – відповів чоловік, – Але нас це торкатися не повинно. Мені пропонують підвищення та безвідсоткову позику на нову квартиру, так що попереду у нас багато приємних турбот. Кожному дається те, що він заслуговує, і за свої вчинки також кожен відповідає сам.
Леонід допоміг дружині з малюком зручно влаштуватися в машині, і вони вперше вирушили додому вже втрьох, але точно знали, що до пологового будинку ще повернуться, можливо, навіть не один раз.