Ще одна картопляна вечеря… – зітхнув Андрій, сідаючи за стіл. – Батько дзвонив, просив тебе заїхати, – промовила Світлана тихим голосом. Андрій кивнув, з’їв вечерю і пішов спати. Наступного дня, виконавши батьківське прохання, він повернувся додому. Кухня зустріла його тишею і сльозами Світлани

-Знову картопля? – зітхнув чоловік.

Світлана винувато кивнула головою. Грошей залишилося обмаль. Чоловік отримував цілком пристойно, але три роки тому батьки позичили йому велику суму на купівлю квартири. Вистачило на цілком пристойну двохкімнатну квартиру. І тепер майже вся його зарплата йшла на оплату боргу батькам. Вони постійно нагадували, що завдяки їм молода сім’я змогла купити квартиру. А ще – що їм дуже потрібні гроші. Із самого початку вони домовилися виплачувати певну суму щомісяця. Але батьки постійно просили грошей, тому вони вирішили віддавати якомога більшу суму, щоб швидше розрахуватися.

Таку саму суму батьки дали в борг і сестрі Андрія. Але їй простіше, у неї чоловік добре заробляє. Може, вони навіть сплатили борг. На цю тему Андрій із сестрою не розмовляв.

Батько Андрія колись володів невеликою компанією з виробництва меблів. Грошей у сім’ї вистачало. Фірми давно вже немає, але спритний батько встиг зібрати на старість. У свекра чудовий заміський будинок, він часто змінює автомобілі… А ось їхня родина економить на їжі. Невже ці гроші не можна було дати просто так, або хоча б постійно не просити повернення боргу? Та ще так нетактовно?

Вони мріяли про малюка, та тільки про нього не могло бути й мови, вони його просто не можуть собі дозволити. Поки що…

Свекор довго перераховував гроші.

-Ми з твоєю матір’ю збираємося полетіти у Тайланд, на 3 місяці. Тому, будь ласка, до кінця місяця віддати мені стільки ж.

Світлана лише зітхнула.

-А ти чого така втомлена? – придивилася свекруха. – Сподіваюся, не завагітніла?

-А це наша справа, – обурився Андрій.

-Виплатіть все до копійки, а потім і кажіть, що це ваша справа, – вигукнув свекор. Він мав дуже важкий характер і не любив, коли йому заперечують. Ми вас виручили по-родинному, будь ласка виконуйте свої зобов’язання.

Вони пішли, уважно подивившись на невістку, і невдоволено підібгавши губи.

Увечері зателефонувала сестра.

-Андрію, ми тут переживаємо, що твоя Світлана завагітніла. Скажи, нам здалося?

-Таня, у тебе двоє дітей. Чому ти з так зневажливо говориш про передбачуване материнство Світлани? До речі, ви вже виплатили свій борг?

-Звичайно, – швидко сказала сестра.

-Ми що, дивні якісь, батькам борг виплачувати? – почувся вдалині голос чоловіка Тетяни. – Недочекаються…

У Андрія завжди був хороший слух.

-Мамо, а чому ви не просите, щоб Таня вам повернула всі гроші? – поцікавився Андрій наступного дня у матері.

-Хто тобі сказав? – невдоволено відповіла та. – У неї грошей ніколи немає, з чого їм віддавати? Чоловік отримує не так вже й багато. Та ще й двоє діточок постійно потребують грошей. А ти чоловік, ти повинен віддати. Скажи дякую, що не просимо, щоб ти за Таню розрахувався…

-То чому Таня не йде працювати? – вигукнув Андрій. – Вона здобула вищу освіту, і жодного дня не працювала. А я з 18 років у техцентрі працює, автомобілі лагоджу. Вам майже все віддавав, доки не одружився!

-Не сварися на матір! У неї двоє дітей, яка робота? За своєю дружиною стеж.

-Моя дружина роботу додому бере, щоб з вами швидше розплатитися. Навіть зараз… – Андрій зупинився.

-Що зараз? Вона що, вагітна? Навіть не думайте народжувати, – заметушилася мати. – Нам гроші дуже потрібні.

Прийшовши додому, Андрій побачив, як дружина сидить із червоними очима.

-Мама дзвонила? – здогадався чоловік.

-Вона такого наговорила, – заплакала дівчина.

-Я зрозумів. – сказав Андрій. – Як ти зараз почуваєшся? Може, швидку викликати?

-Все вже добре. Але ж вони не заспокояться?

-Не заспокояться, – погодився Андрій. – Вони дуже грошей хочуть. Я вирішу питання.

І він вирішив питання. За тиждень вони продали квартиру. Переїхали до великого міста. Внесли перший внесок за іпотеку. Світлана домовилася на віддалену роботу. А Андрій знайшов роботу у техцентрі. Батьки обривали телефон, просячи сказати, куди вони переїхали. Усі розмови були однотипними.

“Я до тебе приїду, кажи адресу” – ні

“Таня з чоловіком хочуть тебе бачити” – ні

“Ми будемо дзвонити тобі щовечора” – ні, не будете.

“Не смій класти трубку” – моя трубка, що хочу, те й роблю.

“Ти не повинен заводити дитину” – не ваша справа

“Чому ти поїхав, ми ж сім’я” – мені тут комфортно

“Ти не чоловік, обіцяв, що віддаси мені борг повністю, а заплатив тільки половину” якщо так продовжиш, я обірву всі контакти з вами.

“Ти повинен/зобов’язаний/зроби/скажи” – ні.

“Ми все одно дізнаємося, де ти, і приїдемо до тебе додому” – Як хочете, але на поріг я вас не пущу.

Батьки не заспокоювалися, і Андрій викинув сімку. У соціальних мережах він ніколи не сидів, а Світлана закрила усі свої профілі.

Ні разу він не засоромився, що не розрахувався з батьками. А коли народився син, він узагалі забув про існування родичів. У молодої сім’ї з’явилися друзі, з якими вони спілкувалися на рівних, а не з позиції “Ти нам винен”. Виявляється, рідні за духом люди – це не родичі. А зовсім сторонні люди, котрі згодом стали тобі рідними людьми.