Щодня, з самого ранку, я поспішала до них, щоб допомогти з дитиною. Готувала їжу, прибирала, гралася з онуком. Але, незважаючи на всі мої старання, помітила, що невістка не завжди бажає їсти те, що я готую. Здавалося б, така дрібниця
Життя завжди підкидає випробування, і часом найбільш несподіваними вони стають від тих, від кого цього не чекаєш. Так сталося й зі мною. Ще донедавна я допомагала синові й його дружині, а тепер – навіть заходити до них не хочу.
Почалося все з того, що невістка, Леся, одного дня підійшла до мене зі словами:
– Ви ж знаєте, які тепер із садочками проблеми, – сказала вона зі стурбованим виглядом. – Усі переповнені, і ми ще й чергу пропустили. Можете допомогти й посидіти з Матвійком, поки я на роботу вийду?
Я знала, що ситуація в них непроста: син Сергій працює на двох роботах, аби хоч трохи відкласти на квартиру. А Леся тільки шукала, як повернутися до свого офісу. Вона, звісно, економити не звикла, але все ж таки я подумала, що не можу відмовити – це ж мій онук.
– Добре, Лесю, – погодилася я. – Але мені потрібні гроші хоча б на дорогу, бо, знаєш, не завжди є змога сісти в комунальний транспорт. Інколи треба брати таксі, а це дорожче.
Леся кивнула, але більше до цієї теми не поверталася. Я теж не стала наполягати – нехай. Головне, що можу допомогти синові.
З того часу мої будні змінилися. Я вставала вдосвіта, аби встигнути до них додому ще до того, як Матвійко прокинеться. Сиділа з ним цілими днями: годувала, гралася, вкладала спати. Іноді навіть встигала приготувати вечерю, щоб син, повертаючись з роботи, не залишався голодним. Але помітила, що невістка не завжди їсть те, що я приготую. Їжа залишалася в холодильнику, і я почала забирати її додому, щоб не пропадала.
“Чому ні? – думала я. – Це ж продукти, які я сама й готувала. В мене вдома теж має бути щось перекусити”.
З часом я помітила, що допомога стала для них буденністю. Ніхто не запитував, чи не важко мені, чи не втомлююся. Дні проходили в турботах про Матвійка, а ввечері, коли син повертався, я брала сумку з їжею й поверталася додому.
Якось у суботу Леся прийшла додому з великими пакетами продуктів. Між іншим, у них була гарна червона риба. Я глянула на неї й сказала:
– Я такої ще не куштувала.
Леся подивилася на мене трохи здивовано, а потім сухо простягнула шматок:
– Беріть, якщо хочете.
Я взяла, але її тон мене засмутив. Здавалося, що вона не рада ділитися. Але що я такого попросила? Це ж просто риба.
Проте вже в понеділок я помітила, що щось змінилося. На кухонному столі лежала записка:
“Прохання більше не готувати вечерю на нас із Сергієм.”
“Цікаво, що сталося? – подумала я. – Може, в них якась подія чи змінилися плани?”
Я не стала готувати, як завжди, для всієї родини, а лише приготувала їжу для Матвійка. Увечері, як завжди, забрала з собою трохи продуктів, щоб перекусити вдома.
Але в п’ятницю син сказав мені те, чого я ніяк не очікувала. Він прийшов із роботи й, переступаючи з ноги на ногу, якось несміливо почав розмову:
– Мамо, Леся каже, що ми будемо наймати няню.
Я спочатку не зрозуміла.
– Чого це? Ви що, так багато грошей заробляєте? Навіщо витрачатися, якщо я можу допомагати?
– Вона думає, що так буде краще, – відповів син.
– А що їй не подобається? Я ж безкоштовно все роблю!
Син зам’явся, але все ж пояснив:
– Вона каже, що ти часто береш продукти додому й їж у нас…
Ці слова були, як грім серед ясного неба. Я обурено вигукнула:
– То я у вас працюю навіть не за їжу, чи як? А няня у вас їсти не буде?
Сергій похитав головою:
– Мамо, вона так вирішила. І я думаю, що це буде правильним.
Правильним? Що в цьому правильного? Я з онуком весь день, замість відпочинку вдома, а мене ще й дорікають за те, що беру продукти! І навіть син не захистив мене!
– Гаразд, – сказала я холодно. – Наймайте няню. І я подивлюся, як швидко вона знову подзвонить мені, коли не впорається.
Я повернулася додому з важким серцем. Образа переповнювала мене. Чому Леся не може просто сказати дякую? Чому не може з повагою ставитися до моєї допомоги? Замість цього – звинувачення.
Наступні дні я роздумувала над тим, як вони тепер упораються. Матвійко – дуже активна дитина, з ним нелегко. Я сиділа з ним, бо любила його, а не тому, що мені було зручно. А няня – це просто стороння людина, якій доведеться платити. І, певна, з її досвідом не буде легко знайти того, хто зможе порозумітися з дитиною.
Але знаєте, я вирішила: більше туди не піду. Вони вирішили, що моя допомога їм не потрібна – нехай так і буде.
Тепер у мене є час на себе. Я можу виспатися, не вставати на світанку, не бігти в чужий дім, не вислуховувати докори. Зустрінуся з подругами, просто посиджу вдома перед вікном із чашкою чаю й послухаю тишу.
А якщо раптом вони зрозуміють, що помилилися? Що ж, тоді подумаю. Але тепер я знаю одне: люди мають цінувати допомогу, а не сприймати її як належне.
І нехай цей урок буде не лише для Лесі, а й для мене. Бо іноді потрібно вміти сказати “ні” навіть найближчим.