Павло вийшов з вокзалу, важко несучи спортивну сумку. На одній із лавок сидів похилий чоловік у сірому капелюсі. Їхні погляди зустрілися. “Не чули, який поїзд зараз відправляється?” – несподівано запитав дідусь. Розмова між двома незнайомцями поступово переросла у відверте зізнання Павла про те, що він залишає сім’ю. Слова дідуся, що пролунали після цього, вразили його до глибини душі.

Павло вийшов із дверей вокзалу на платформу. На плечі в нього була велика спортивна сумка.

Він оглянув платформу. Уздовж стіни будівлі вокзалу тягнувся ряд лавок, зайнятих пасажирами, які чекали свого поїзда, і зустрічаючими.

На одній із лавок сидів якийсь дідусь у сірому плащі і капелюсі. До нього й попрямував Павло…

Підійшовши, він зняв з плеча свою сумку і поставив посередині лавки, витяг з кишені куртки м’яту хустку і витер нею чоло.

Тільки після цього він сів і полегшено зітхнув.

Павло провів поглядом поїзд, що проїжджав повз, сперся на спинку лавки і поклав руку на сумку.

-Швидкий поїзд номер… Прибуває… Нумерація вагонів із голови поїзда, – нерозбірливо сказав у гучномовець жіночий голос.

-Не почули, який поїзд? – раптом запитав його дідусь, повернувши голову до Павла.

Той похитав головою і знизав плечима. Старий кивнув і подивився на годинник на руці.

-Втретє вже оголошують, що прибуває, а його все нема й нема, – сказав він і зітхнув. – Як ви вважаєте, чому на вокзалах завжди нерозбірливо дають оголошення?

Павло промовчав.

-Ви їдете кудись? Речей, як я подивлюся, у вас багато. Сумка важка, – не вгавав старий.

Павло хмикнув.

-А у вас речей зовсім нема, з чого я роблю висновок, що ви зустрічаєте когось, – у тон старому відповів Павло.

-Правильно. Зустрічаю, – зрадів дідусь. – Сина зустрічаю, – гордо додав він.

-А я від сина їду, – зітхнувши, тихо промовив Павло. – Тут його з матірʼю залишаю.

Це він сказав спонтанно, ніби сам до себе…

Дідусь застиг від здивування.

-Ох… Життя… – старий теж зітхнув. – Втікаєте, значить. Але я маю вам сказати дещо важливе… Від себе от тільки не втечеш. Свої проблеми із собою везете, – старий показав у бік сумки, що стояла між ним і Павлом.

Павло невдоволено зиркнув на старого і відвернувся.

-Я теж так втікав років сорок тому… Синові тоді одинадцять було. Не бачив його усі ці роки. Хвилююся…

Спокійний голос дідуся не поєднувався з його заявою про хвилювання.

-А на вигляд і не скажеш, – буркнув Павло, сподіваючись, що старий не розчує.

-Хвилююся, – повторив старий. – Просто у моєму віці доводиться бути спокійнішим.

-За кордоном син жив, чи що? – Павло раптом зрадів можливості переключитися від своїх проблем на проблеми старого.

Він і сам не помітив, як через дрібне зауваження дружини, щодо його пізнього повернення додому, почалася сварка.

Слово за слово… Вони сварилися, висували претензії. Нарешті, Надя сказала, що він їй зраджує, хоча для цього не було жодних підстав.

Правильно кажуть, слово не горобець…

Йому б промовчати або звести все на жарт, а він взяв сумку, поклав у неї перші речі, що знайшлися, гримнув дверима і поїхав на вокзал.

І тільки зараз, за ​​словами дідуся про сина, він згадав про Сергія…

Голос старого вивів Павла із задумливості. Він прислухався.

-Дружина у мене хазяйська була. Не красуня, але вся робота на ній була. Ніколи не думав я, що здатний отак піти від неї і сина. А пішов же ж…

Павло зрозумів, що старий розповідає йому про себе і старається щось пояснити.

-Заслаб я трохи був. Наталя, дружина моя, відправила мене в лікарню.

А там…

Лежу я, відпочиваю, і тут заходить вона… Вся у білому, а очі блакитні, як небо… Чисто ангел, і така сама красива.

Навіть ім’я у неї ангельське – Алла.

Підійшла до мене. Зробила процедури, які та було треба… А я закохався, місця собі не знаходив.

Напередодні виписки я всю ніч не спав, думав, що ж таке вигадати, щоб залишитися у відділенні.

Перед самою випискою я освідчився їй у коханні. Думав, не сприйме мене.

А вона номер телефону мені дала! І двох днів я не витримав, подзвонив до неї, коли дружина на роботі була…

Зустрів біля лікарні з квітами, провів до будинку. Адже я в молодості красенем був. Швидко розібрався у всьому, вже зважився розлучитися з нею, от тільки вона завагітніла…

Що ж, думаю, так тому й бути. Син уже великий, а ця дитина без батька народиться?

Прийшов додому і все Наталі й розповів. Вона плакала, звісно, ​​не без цього. Як ви, зібрав я свої речі і пішов до Алли. Тільки сумка менша у мене була…

З дружиною я розлучився, а одружитися з Аллою не встиг.

Щось пішло не так… Якраз під час пологів… Не стало її.

Її батьки приїхали, сказали, що все через мене.

Та я й сам так думав, що якби не завагітніла вона, донині жила б…Така доля…

Старий зітхнув.

-А доньку батьки Алли забрали. Мені навіть не показали…

-Ви ж сказали, що сина не бачили більше ніколи. Дружина не вибачила? – запитав Павло.

-Не вибачила. Та хіба таке прощають? – старий махнув рукою. – Поїхав я на заробітки. Думав там і залишитися. Гроші майже всі дружині із сином надсилав. Мені вони ні до чого були, – старий помовчав.

-Гроші назад вона мені всі відправляла. Така ось була, моя Наталка. До грошей приклала якось коротку записочку, що заміж вийшла.

Назбирав я на заробітках грошей і квартиру купив. Сина не шукав. Соромно було, що залишив його. Син знайшов мене сам. Недавно написав, що Наталі не стало…

У цей момент щось заскреготіло і жіночий голос, знову повідомив про прибуття поїзда.

Він зупинився біля платформи. Люди з речами виходили з вагонів. Старий підвівся з лавки і дивився на всі боки. Ніхто не звертав на нього уваги. Потяг поїхав.

Старий розгублено оглянув спустілі платформи і знову сів на лавку.

-Може, на наступному приїде? – поспівчував старому Павло.

Він так перейнявся розповіддю дідуся, що забув, навіщо сам тут опинився.

Згадав, коли почув повідомлення з динаміка, що його поїзд прибуває до другої платформи.

-Мій, – сказав Павло.

Раптом старий встав.

Павло перевів погляд на чоловіка років п’ятдесяти, який наближався до їхньої лавки.

З ним ішла невисока кругленька жінка. Не дійшовши до лавки кількох кроків, вони зупинилися. Старий повільно підвівся, зняв капелюх, помʼяв його в руках і знову вдягнув.

Поїзд, зупиняючись біля платформи був гучним, але Павло по рухам губ чоловіка здогадався, що він сказав: «Батько».

Декілька людей зійшли з поїзда. Чоловік підійшов до старого. Так вони стояли якийсь час, дивлячись один на одного.

Павло зрозумів, що він тут зайвий. Він підвівся, взяв на плече сумку і пішов до вагона.

Біля дверей його вагона стояла молода провідниця і очікуючи дивилася на нього. Павло озирнувся, пошукав очима старого. Його капелюх майнув і зник у дверях вокзалу.

-То ви їдете, чи ні? Скоро відправлення, – почув Павло нетерплячий голос провідниці.

До них підійшов метушливий чоловік і уточнив номер вагона. Він дав провідниці квиток. Павло навіть зрадів, що той відвернув її увагу від нього.

Він поправив сумку, розвернувся і пішов. Біля дверей вокзалу Павло дістав з кишені куртки квиток, якусь мить дивився на нього, ніби не розуміючи, звідки він узявся, а потім рішуче зімʼяв і викинув в смітник.

Павло вибрався на вулицю. На привокзальній площі таксисти пропонували свої послуги. Павло сів у перше таксі, що трапилося, назвав адресу.

-Щойно приїхали? Поспішаєте порадувати сім’ю? – запитав таксист.

-Так. Швидше, будь ласка, – сказав нетерпляче Павло балакучому таксисту.

-Через п’ять хвилин обійматимете дружину, – таксист засміявся, але помітивши напружене обличчя Павла, одразу замовк.

Павло піднімався на другий поверх, не відчуваючи ваги сумки. Натиснув на кнопку дзвінка. Двері відчинив син Сергій.

-Тато?! Мамо, тато повернувся! – гукнув син і, не давши Павлу зайти в квартиру, підбіг до нього і обійняв.

З кімнати вийшла заплакана Надія.

-Вибач, – більше Павло не знав, що сказати.

Надія підійшла і обняла Павла…