Зоя під здивовані погляди інших продавців простягнула чоловікові який сидів щедру купюру. Але вже зовсім скоро до жінки прийшли непрохані гості

Зоя все життя пропрацювала вчителькою, і тепер змушена була продавати овочі на ринку через маленьку пенсію. Зять привів до себе в квартиру нову дружину, а донька повернулася до матері з дитиною. Зоя, чим могла, допомагала їй.

– Мам, мені незручно перед тобою. Ти добу на городі, на ринку, – казала Еля. – Краще б відпочила.

– Нічого, доню. Поки сили є, тобі з онуком допоможу. Ви ж теж не залишаєтесь осторонь, половину городу за пару днів як випололи! Я б одна так не впоралася, – відповідала жінка. – А Лесі в школу нові чобітки треба купити. Не піде ж вона в старому на шкільний поріг?

Так вони й жили, допомагаючи одне одному. Вірили, що колись на їхній вулиці теж буде свято. Звісно, якщо б Еля могла «по головах ходити», не мучилася б одна.

Якось вранці Зоя Федорівна вирушила торгувати. Місце у неї було хороше, покупців валом. Це помітили інші продавці, серед яких була знайома колишньої вчительки, Людмила. Ось і зайняла вона місце Зої.

– Чого так довго спиш? Вибач, вже зайняла твоє місце. Збиратися буду годину, а розкладатися – ще годину, так що тобі доведеться сьогодні шукати інший варіант, – заявила Люда.

Зоя не стала з нею сваритися. Не в її характері. Розмістилася жінка недалеко, розклала товар. Виявилося, сусідка торгувала поруч.

– Як твій зять? Не повернувся? – поцікавилася Таня.

– Не повернувся, – зітхнула Зоя. – У нього тепер своє життя.

– Молодим зараз не потрібна сім’я, діти. Їм для себе жити хочеться. Мій, ось до сих пір не одружився, все по горах бігає, – розповіла сусідка.

За бесідою час пролетів непомітно. Після обіду на ринку з’явився молодий чоловік, одягнений у дивний одяг.

– Ніяк сидів? – здивувалася Люда, і всі торговці перелякано поглянули на приїжджого.

Чоловік пішов до лавки Зої. Підходячи до її товару, він відтопирив кишені і запитав:

– Тітонько, грошей немає зовсім. Можна в борг у вас попросити пару яблук?

– Та так бери, що вже там. А чому в такого молодця грошей немає? – пожавши плечима, сказала вона.

– Приходиться мені, тітонько, добиратися додому з місць не настільки віддалених. Не бійтеся, я – не убивця який. Повівся, як пацан на жінку, ось і опинився в тюрмі.

– А що, родичі допомогти не можуть? Чому один добираєшся додому?

– Є. Тільки неудобно мені дзвонити їм. Сюрпризом хочу приїхати.

– А далеко їхати? – поцікавилася жінка.

– Чернівці.

– Далека дорога!

Потім колишній зек відійшов ненадовго. Біля ринкової площі був вокзал. Зоя побачила, як чоловік про щось розмовляв з водієм, а потім повернувся до неї.

– Тітонько. Ну позичте мені трохи. Інакше не побачу свого дому. Не лякайтесь, я вам віддам борг, як зароблю, – попросив він, дивлячись благаючим поглядом на жінку.

– А багато треба?

– Тисячу!

І Зоя під здивовані погляди інших продавців простягнула йому щедру купюру.

– Не йти ж тобі пішки, бери, – сказала вона.

– Дуже дякую! Я обов’язково віддам! – подякував її молодий чоловік. – Мене Пашею звати, а як ваше ім’я?

– Зоя Федорівна я.

– Дякую, Зоя Федорівна! – ще раз подякував він і пішов в бік автобуса.

– Яка ти, Зоє, дурна! Нічого він тобі не поверне! – обурилася сусідка.

– Треба один одному допомагати, ми ж не звірі які, – виправдовувалася жінка.

– А він не людина. Зек – він і в Африці зек!

Зоя, махнувши рукою на Таню, почала збиратися додому.

До вихідних Еля захворіла на температуру. Мати, назбирала всяких трав на городі, лікувала доньку, як могла.

Внучка прибігла ввечері з книжкою і, тягнучи Зою за рукав, зашепотіла:

– Бабусю, почитай мені казку?

– Звісно, почитаю, внученька, – погладивши дівчинку по голові, погодилася стара жінка.

На вулиці пішов дощ. Під тріск дров, що топилися в печі, Еля накривала стіл. Сім’я збиралася вечеряти. Раптом хтось постукав у двері.

Жінки переглянулися. Вони нікого не чекали!

– Можна? – відкривши двері, зайшов незнайомий чоловік. Подивившись на нього уважно, Зоя згадала:

– Паша?

– Так, це я, Зоя Федорівна. Вибачте, що одразу не повернув борг. Багато всього на мене навалилося в останній час.

– Якби не твої очі, я б тебе й не впізнала! – розсміялася стара жінка. – Ти так пристойно виглядаєш! Костюм одягнув, побрився, прямо любо подивитись.

– А ви приєднуйтесь до нашої вечері, – запропонувала гостю Еля, трохи засоромившись.

За столом Паша розповів свою історію, як потрапив за грати. Несправедливо присудили цілих три роки!

– Зараз знову повернувся на посаду завідувача, так що, якщо буде потрібно, приходьте до мене в клініку, – закінчив він розповідь, дивлячись з інтересом на Елю.

А через тиждень біля дому Зої зупинився вже знайомий автомобіль, з якого вийшов Павло з великим букетом квітів.

– Доню, подивися в вікно! Жених твій приїхав, – глянувши через занавіску, вигукнула мати. – Певно, скоро весілля зіграємо?

– От як? Значить, прийшов і на нашу вулицю свято! – засміялася Еля, пригортаючи маленьку Лесю до грудей.