Звичайно, що я люблю дочку, внуків, і колись я повернуся додому. Але зараз мені в Італії подобається більше. Можна мене за це судити, але це мій вибір

– То ти кажеш, мамо, що в Італії тобі було краще, ніж удома? – ображено питає мене донька.

– В якійсь мірі, так, – чесно зізнаюся.

Ірина опустила голову і деякий час мовчала.

– Чай будеш?

– Ні, краще зроби мені каву, – кажу. – Витягни з сумки, я привезла італійську.

Дочка незадоволено пішла робити каву, а я сиділа за столом, згадувала своє минули, і хотіла сама для себе розібратися, чому ж мені Італія видалася кращою, ніж дім рідний.

Я без всякого пафосу чи злого умислу поділилася цією думкою з дочкою, а її це образило, вона сприйняла це як те, що я її не люблю і не ціную наші родинні стосунки.

Росла я в селі, у багатодітній родині. Жили ми так бідно, що часом не було що їсти. Мама моя в колгоспі працювала і на весь день йшла на роботу, залишаючи нас самих.

Батько був водієм, возив в місті якогось великого начальника. Потім він там собі якусь міську кралю знайшов і пішов з сім’ї. Після цього наше життя стало ще скрутнішим.

Я була другою серед чотирьох дітей. У мене був ще старший брат, але від нього було більше проблем, ніж допомоги, а я вважала себе відповідальною за молодших братів, коли мами не було вдома.

Я рано навчилася і їсти готувати, і все по господарству робити. У віці 12-13 років я вже і корову доїла, і сіно складала, і навіть дрова рубала. Також, скільки себе пам’ятаю, я постійно щось робила на городі. Одним словом, поки я жила у батьків, я нічого доброго для себе не бачила.

В школі я вчилася непогано, але про те, щоб я йшла вчитися в інститут і мови не могло бути, бо у нас не було на це грошей.

В 17 років, відразу після школи я пішла працювати на завод, який був недалеко від нашого села. Через два роки я вийшла заміж. З своїм чоловіком, Іваном, я познайомилася на тому ж заводі. Він теж був з багатодітної родини і свого житла не мав.

Ми розписалися і стали жити у мене, отак, всі на купу. У нас з Іваном була одна маленька кімната. Гірше стало, коли дитина народилася. Умов не було ніяких, воду ми з криниці носили, туалет на вулиці. А зими у нас холодні, із снігом були, то зранку поки води принесеш, нагрієш ще, щоб елементарно вмитися, то вже був неабиякий квест.

Коли доньці було приблизно років 10, нам з чоловіком від заводу дали одну кімнату в гуртожитку. Тоді я вважала себе найщасливішою людиною в світі, адже хоч кухня і туалет в гуртожитку були спільними на кілька сімей, але ж в приміщенні.

Ще через 5 років ми отримали однокімнатну квартиру в малосімейці, і тоді мені здавалося, що у мене, нарешті, почалося життя. Адже тепер у мене була своя кухня, і своя ванна кімната. Зараз мені смішно з тих думок, але тоді мені це здавалося справжньою розкішшю.

Зараз мені 65 років, дочці 45. Чоловіка мого не стало ще 20 років тому, і я відразу зібралася і поїхала в Італію, була однією із иерших заробітчанок.

На початках я натерпілася там чимало. Було таке, що спала у парку на лавочці, чи на вокзалі у вагончиках. Сиділа без роботи і ходила на Карітас їсти. Ой, було багато всякого, за 20 років всього і не згадаю. І робота одна у мене така була, що дочка синьйори, яку я доглядала, була, м’яко кажучи, неадекватна, я боялася її як вогню, бо від неї усього можна було чекати. Коли вона до нас приходила, у мене руки тряслися.

Але з часом життя в Італії налагодилося. Я вивчила мову, отримала відповідні документи, і вже тоді стала претендувати на кращі роботи, на будь-що я не погоджувалася уже.

Останніх 8 років я працюю в однієї літньої італійки. Зараз їй 89 років, але виглядає вона і почувається років 20 молодшою. І саме ця жінка, Ребека, навчила мене жити по-іншому.

Вона коли помітила, що я ходжу в одному і тому ж одязі, бо шкодую витратити на себе зайвих 50 євро, то Ребека наказовим тоном змушувала мене придбати собі обновки, казала, що їй соромно зі мною між люди ходити. Насправді це було не так, вона так не думала, але таким чином вона мене підштовхувала до змін.

Ребека постійно робила собі манікюр і зачіску, у італійок це на першому місці. І мене вона з часом привчила стежити за своїм зовнішнім виглядом, тепер і я виглядаю років на 10 молодшою за свій вік.

Особливо хочу відмітити харчування, саме в Італії я навчилася правильно харчуватися, тут я нарешті скинула зайву вагу, яка завжди була у мене.

Грошей тут за 20 років я теж чимало заробила. Дочці я квартиру купила і допомогла обставити, собі дім невеликий придбала у своєму рідному селі, бо на старість таки тягне в рідні місця. Братам я чим могла, тим все життя допомагала.

Але справа не так в грошах, як в тому, що в Італії як це не дивно, я навчилася любити себе. Просто останніх 10 років, які я провела в Римі, стали найкращими у моєму житті. Ми з Ребекою постійно кудись ходимо, багато подорожуємо. Я з нею вже і у Венеції була, і в Мадриді, і в Парижі. І таке життя мені подобається, колись про таке я навіть мріяти не могла.

Звичайно, що я люблю дочку, внуків, і колись я повернуся додому. Але зараз мені в Італії подобається більше. Можна мене за це судити, але я як на сповіді зараз розповіла про своє нелегке життя. Розумію, що до молодості не йде, і з кожним роком все більше починаєш цінувати час, і розуміти, що треба встигнути хоч трохи пожити для себе.